Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Щось надто рано для осені, – мовила тітка Мері Марія таким тоном, наче осінь образила її особисто.

Але й осінь була красивою. Вітри, що дули з темної синьої морської затоки, і блиск місяця в повні приносили радість. У Впадині цвіли замріяні айстри, діти заливалися сміхом у переповнених яблуками садах, на високі пагорби Верхнього Глена опустилися чисті й спокійні вечори, у сріблястому небі з хвилястими хмарами ширяли птахи, а оскільки дні ставали все коротші, усе заполонили маленькі сірі тумани – від дюн до гавані.

Коли з дерев почало опадати листя, до Інглсайду з давно обіцяним візитом завітала Ребекка Дью. Вона приїхала на тиждень, але її переконали залишитися на два… не було людини, яка б раділа цьому більше, аніж Сьюзан. Сьюзан і Ребекка Дью, як виявилося з першого погляду, були спорідненими душами… можливо, тому що обоє любили Енн… можливо, тому що обоє ненавиділи тітку Мері Марію.

На кухню опустився вечір, і в той час, коли дощ окропив опалі листочки на дворі, а вітер завивав під стріхою, навколо закапелків Інглсайду, Сьюзан вилила всі свої жалі співчутливій Ребеці Дью. Лікар і його дружина поїхали на прийом, малята затишно вмостилися в ліжечках, а тітка Мері Марія вийшла надвір зі своїми головними болями… «таке відчуття, ніби в мене голова свинцем налита» – застогнала вона.

– Кожен, – зауважила Ребекка Дью, відкриваючи дверцята печі й зручно вмощуючи біля неї ноги. – хто їсть стільки смаженої скумбрії, як та жінка на вечерю, заслуговує на такі головні болі. Не заперечую, я свою порцію їла… і скажу, панно Бейкер, що ще ніколи не куштувала такої смаженої скумбрії, як у Вас… але я ж не з’їла чотири шматочки.

– Панно Дью, люба, – впевнено звернулася Сьюзан, відклавши в’язання, і з мовчазним благанням поглянула в маленькі карі очі Ребекки, – Ви вже встигли зрозуміти, хто така Мері Марія Блайт. Але Ви й половини… та ні, четвертини не знаєте. Панно Дью, люба, я відчуваю, що можу Вам довіряти. Можна відкритися Вам, але нехай це залишиться між нами?

– Звичайно, панно Бейкер.

– Та жінка приїхала сюди в червні, і, на мою думку, збирається залишитися тут до кінця свого життя. Усі в цьому домі її ненавидять… навіть лікарю з неї тепер жодної користі, як би він цього не приховував. Але він дуже прив’язаний до родини й каже, що кузина його батька не має почуватися небажаною гостею в його будинку. Я благала, – сказала Сьюзан таким тоном, наче робила це на колінах, – благала пані лікарку стояти на своєму й таки сказати Мері Марії Блайт, що вона має піти. Але пані лікарка надто м’яка… а ми такі безпорадні, панно Дью… зовсім безпорадні.

– От би з нею щось зробити, – сказала Ребекка Дью, якій теж завдали гострого болю ремарки тітки Мері Марії. – Я, панно Бейкер, як і всі, знаю, що ми не повинні нехтувати священними правилами гостинності, але запевняю Вас, панно Бейкер, я б сказала їй це прямо в очі.

– Я б з нею впоралася, якби не знала свого місця, панно Дью. Я ніколи не забуду, що в цьому домі я просто служниця. Інколи, панно Дью, я з сумом говорю сама до себе: «Сьюзан Бейкер, ти в цьому домі хто? Хідник?» Але Ви знаєте, як втомлюються мої руки. Я не можу покинути пані лікарку й не повинна додавати до її турбот ще боротьбу з Мері Марією Блайт. Я продовжуватиму виконувати свої обов’язки. Тому що, панно Дью, люба, – урочисто продовжила Сьюзан, – я з радістю помру за лікаря та його дружину. Ми були такою щасливою сім’єю, поки вона не прийшла сюди, панно Дью. Але вона робить наше життя таким нещасливим, я не можу сказати, що з того вийде, жодних передбачень, панно Дью. Або… таки можу. Ми усі переїдемо в божевільню. І проблема не одна, панно Дью… їх зо два десятки, панно Дью… та їх сотні, панно Дью. Ви можете витримати одного комара, панно Дью… але подумайте, що було б, якби там були мільйони комарів!

Ребекка Дью тільки скрушно похитала головою від однієї думки про тих комарів.

– Вона завжди вказує пані лікарці, як господарювати в будинку, який одяг носити. Вона завжди за мною спостерігає… а ще каже, що ніколи не бачила таких сварливих дітей. Панно Дью, люба, Ви ж на власні очі бачили, що наші дітки ніколи не сваряться… ну, майже ніколи…

– Вони – чи не наймиліші діти, яких я коли-небудь бачила, панно Бейкер.

– Вона підглядає й пхає носа не у свої справи…

– Я сама її якось піймала на гарячому, панно Бейкер.

– Її завжди ображають, розбивають їй серце через щось, але ніколи не ображають настільки, щоб вона таки пішла. Вона постійно сидить сама-самотою, наче про неї усі забули, поки пані лікарка не відволікається від своїх справ. Їй нічого не влаштовує. Якщо вікно відкрите, вона жаліється на протяги. Якщо вікна зачинені, вона каже, що було б добре впустити в кімнату трішки свіжого повітря. Вона на дух не переносить цибулю… навіть її запах. Вона каже, що від цибулі їй стає погано. Отож пані лікарка взагалі її не використовує. Тепер, – твердила Сьюзан, – любити цибулю – то вияв несмаку, панно Дью, люба, а ми всі почуваємося винними в Інглсайді.