Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Сьюзан… мама померла? – спитав Волтер.

Пройшло так мало часу, і все змінилося. Волтер був у ліжку, зігрітий, нагодований і втішений. Сьюзан розпалила вогнище, налила йому склянку теплого молока, нарізала окраєць золото-коричневого тосту й дала велику тарілку його улюбленого печива «мавпячі мордочки», а тоді поклала біля його ніг бочку з гарячою водою. Вона поцілувала його й змастила його маленьке розбите колінце. То було таке прекрасне відчуття, коли хтось про тебе турбується… комусь ти потрібний… для когось ти важливий.

– Сьюзан, а ти певна, що мама не померла?

– Твоя мама міцно спить, у неї все добре, вона щаслива, моє ягнятко.

– І вона не хворіла взагалі? Опал сказала…

– Ну, розумієш, ягнятко, вчора вона не надто добре почувалася, але все уже позаду, і над нею ніколи не нависала загроза смерті. Ось почекай, поспи, і ти її побачиш… і не лише її. От би мені тих бісенят з Лоубріджа в руки! Не можу повірити, що ти пішки ішов додому з Лоубріджа! Шість миль! У таку ніч!

– Я пережив такі муки, Сьюзан, – серйозно промовив Волтер.

Але усе позаду. Він був у безпеці. Щасливий. Він був… вдома… він… Він заснув.

Волтер прокинувся майже пополудні, сонечко світило в його вікна, тож він пошкутильгав на зустріч мамі. Він уже почав думати, що накоїв дурниць, що, мабуть, мама не надто зрадіє його втечі з Лоубріджа. Але мама тільки пригорнула його й міцно обійняла. Вона почула усю історію від Сьюзан й уже придумала, що скаже Джену Паркеру.

– Ох, мамусю… ти не помираєш… ти досі мене любиш, так?

– Любий, я й не думала помирати… і до болю тебе люблю. Тільки подумати! Ти пройшов увесь шлях з Лоубріджа вночі!

– І на голодний шлунок, – здригнулася Сьюзан. – Дивно, що він залишився живий. – Дива сьогодні не закінчуються, можете мені повірити.

– Хоробрий хлопчик, – засміявся тато, який щойно зайшов із Ширлі на плечі.

Він розкуйовдив Волтеру голову, а той спіймав його руку й міцно обійняв. Такого як татко у цьому світі не було. Але ніхто не повинен дізнатися, як насправді йому було страшно.

– Мені більше не доведеться іти з дому знову, правда ж, мамусю?

– Доки сам не захочеш, – пообіцяла мама.

– Ніколи, – почав було Волтер …і завмер. Врешті-решт він був би не проти знову зустрітися з Еліс.

– Ягнятко, дивися сюди, – сказала Сьюзан, впускаючи всередину маленьку рум’яну леді в білому фартушку та капелюшку, що несла колисочку.

Волтер подивився всередину.

Дитя! Пухкеньке, кругленьке дитинча з шовковими вогкими кучериками навколо голівоньки й такими маленькими чарівними рученятами.

– Хіба вона не красуня? – гордо зауважила Сьюзан. – Подивіться на її вії… я ще ніколи не бачила таких довгих вій у немовлят. А які чарівні маленькі вушка. Я завжди спочатку дивлюся на вушка.

Волтер вагався.

– Вона солодка, Сьюзан… ох, подивися на її милі маленькі пальчики-зяблики!… але… хіба вона не надто маленька?

Сьюзан засміялася.

– Вісім футів – це не мало, ягнятко. І вона вже почала помічати все навколо. Ця дитина ще й години не народилася, а вже підвела голівку й подивилася на лікаря. Я в житті такого ще не бачила!

– У неї буде руде волоссячко, – сказав лікар задоволеним тоном. – Миле золотаво руде волоссячко, як у мами.

– І карі оченятка, як у її тата, – радісно промовила дружина лікаря.

– От не розумію, чому б комусь із нас не мати жовтого волосся, – замріявся Волтер, думаючи про Еліс.

– Жовте волосся! Як у Дрюс! – відповіла Сьюзан з безмежним презирством.

– Вона така чарівна, коли спить, – тихенько проспівала няня. – Ніколи не бачила дитинки, яка морщить оченятка, коли лягає спати.

– Вона просто диво. Усі наші діти солодкі, Гілберте, але вона – найсолодша з усіх.

– Боже праведний, – хмикнула тітка Мері Марія, – у світі й до того було немало дітей, Енні.

– Такої, як наша дитина, у світі ще не було, тітко Мері Марія – гордо заявив Волтер. – Сьюзан, можна її поцілувати… хоч раз… будь ласка?

– Це можна, – промовила Сьюзан, злісно поглядаючи на спину тітки Мері Марії. – А тепер піду зготую вишневий пиріг на вечерю. Мері Марія Блайт зробила один учора ввечері… От би Ви бачили, пані лікарко, люба. Виглядало так, наче по ньому кіт потоптався. Я сама з’їм стільки, скільки зможу, тільки б не викидати. Але мені не гоже ставити такий пиріг перед лікарем, то я вам обіцяю, поки матиму здоров’я й сили.

– Не всі мають такий нахил до кулінарії, знаєш, – сказала Енн.

– Мам, – промовив Волтер, коли задоволена Сьюзан зачинила за собою двері. – Я думаю, ми дуже гарна сім’я, правда?