Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Ти дав мені червиве яблуко, Білл Паркер, – завивав Енді. – Я тобі покажу, як давати мені червиві яблука! Я тобі всі вуха повідкушую!

У Паркерів такі бійки траплялися щодня. Пані Паркер вважала, що бійки хлопцям не зашкодять. Вона казала, що під час бійок вони бісяться, а опісля знову стають найкращими приятелями. Але Волтер, який ніколи раніше не бачив бійок, був просто нажаханий.

Фред їх тільки розпалював, Опал і Кора сміялися, але в очах Еліс стояли сльози. Волтер не міг такого стерпіти. Він протиснувся між двома противниками, які на мить роз’єдналися, аби перевести подих перед наступною атакою.

– Перестаньте битися, – сказав Волтер. – Ви лякаєте Еліс.

Білл й Енді на мить здивовано витріщилися на нього, поки ситуація, коли малюк втручається у бійку, не здалася їм смішною. Вони обидва вибухнули сміхом, і Білл поплескав його по плечу.

– Мужній вчинок, діти, – мовив він. – Колись з нього будуть люди. Ось тобі за це яблуко… ще й без черв’яків.

Еліс втерла слізки з м’яких рожевих щічок і з захопленням подивилася на Волтера, що Фреду зовсім не сподобалося. Звичайно, Еліс – лише дитина, але не дитяча це справа так захоплено дивитися на інших хлопців, коли поруч він, Фред Джонсон з Монреаля. Треба було з цим щось робити. Ще до того в будинку Фред чув, як тітка Джен говорила телефоном з дядьком Діком.

– Твоя мама серйозно хвора, – сказав він Волтеру.

– Вона… не хвора, – закричав Волтер.

– Хвора. Я чув, як тітка Джен казала дядькові Діку, – Фред чув, як його тітка сказала: «Енн Блайт захворіла», а як весело було додати до цього «серйозно». – Вона, певне, помре, коли ти доберешся додому.

Волтер озирнувся, його очі були сповнені болю. Знову Еліс стала біля нього… і знову решта дітей зібралася біля Фреда. Вони відчували щось чуже в цьому темноволосому й милому дитинчаті… вони відчували потребу його дражнити.

– Якщо вона хвора, – сказав Волтер, – тато її вилікує.

Не просто вилікує, а мусить вилікувати!

– Боюся, це неможливо, – сказав Фред, його обличчя видовжилося, і він змовницьки підморгнув Енді.

– Для тата немає нічого неможливого, – з вірністю наполягав Волтер.

– Ну, Русс Картер поїхав минулого літа в Шарлоттаун лише на день, а коли повернувся додому, його мама була уже мертва, як цвях на дверях, – відповів Білл.

– І похована, – додав Енді, думаючи, як би то підкинути ще кілька драматичних штрихів, правду чи ні – не важливо. – Рус був страшенно злий, що пропустив похорон… похорони – це так весело.

– А я на жодному похороні не була, – сумно зауважила Опал.

– Ну, у тебе ще буде не одна можливість, – відповів Енді. – Але ж бачиш, навіть тато не зміг зарадити пані Картер, а він набагато кращий лікар, аніж твій тато.

– Неправда…

– Правда, а ще він краще виглядає…

– Ні…

– Завжди щось трапляється, коли ти їдеш з дому, – мовила Опал. – А що ти відчуєш, якщо повернешся додому й побачиш, що Інглсайд згорів дотла?

– А якщо твоя мама помре, імовірно, усі діти будуть роз’єднані, – весело зауважила Кора. – Можливо, ти повернешся й житимеш тут.

– Так, – мило промовила Еліс.

– Ох, його батько захоче їх тримати в себе, – сказав Білл. – Пройде не так багато часу, він одружиться знову. Можливо, його тато теж помре. Я чув, як тато казав, що лікар Блайт перепрацьовується до смерті. Подивіться, як він витріщився! У тебе дівчачі очі, мале… дівчачі очі… дівчачі очі.

– Ох, заткнися! – сказала Опал, якій раптово усе це набридло. – Ти його не надуриш. Він знає, що ти просто дражнишся. Ходімо в парк дивитися бейсбол. Волтер та Еліс можуть залишитися тут. Не можемо ми дозволити дітям повсюди волочитися за нами.

Волтер не шкодував, коли вони йшли. Як і Еліс. Вони сіли на колоду й сором’язливо, проте задоволено дивилися одне на одного.

– Я покажу тобі, як грати в камінчики, – сказала Еліс, – і позичу свого плюшевого кенгуру.

Коли настав час лягати спати, Волтеру виділили місце в маленькій спальні в коридорі, де він залишився наодинці. Пані Паркер делікатно залишила йому свічку й теплий плед, адже, хоч на дворі був липень, вночі було незвично холодно, як іноді й буває біля моря. Здавалося, вночі міг бути й мороз.

Але Волтер не міг заснути, хоч плюшевий кенгуру Еліс м’яко притулився до його щоки. Ох, якби ж він був удома, у власній кімнаті з великим вікном, за яким відкривався Глен, і маленьким віконцем під крихітним шматочком його власного даху, за яким росла сосна! Мама прийшла б і почитала йому вірші своїм милим голосочком…