Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Я заберу його завтра, – сказав Гілберт.

– Наші молодшенькі будуть тільки раді, – мовила пані Паркер.

– Дуже люб’язно з вашого боку, направду, – відповіла Енн.

– То все на краще, безсумнівно, – таємничо сказала Сьюзан Креветці на кухні.

– Дуже мило з боку пані Паркер забрати Волтера з наших плечей, Енні, – мовила тітка Мері Марія, коли Паркери пішли. – Вона сказала мені, що дуже до нього прив’язалася. У людей такі дивні прихильності, хіба ні? Ну, можливо тепер я зможу хоча б два тижні ходити до ванни без ризику наступити на дохлу рибину.

– Дохла рибина, тітонько! Ви маєте на увазі, що…

– Саме це я і маю на увазі, Енн. І так завжди. Дохла рибина! Ти колись ставала босою ногою на дохлу рибу?

– Ні… але як…

– Волтер зловив форель вчора ввечері й поклав її у ванну, щоб вона ще пожила, пані лікарко, люба, – безтурботно пояснила Сьюзан. – Якби вона там лишилася, все було б добре, але її хтось витягнув, і вночі вона здохла. Звичайно, якщо всякі тут ходять босими ногами…

– Я встановлю за правило ніколи ні з ким не сваритися, – мовила тітка Мері Марія, а тоді встала й вийшла з кімнати.

– Вона мене не зачепить, я певна, люба пані лікарко, – сказала Сьюзан.

– Ох, Сьюзан, вона вже трохи грає на моїх нервах… але я не реагуватиму, доки все не закінчиться… Яка то гидота – стати на мертву рибу…

– А хіба дохла риба не краща за живу, мамусь? Дохла риба не крутитиметься, як вуж на сковорідці, – мовила Ді.

Оскільки правда таки виплила назовні, пані та служниця Інглсайду залилися сміхом.

Так і сталося. Проте Енн тієї ночі таки поділилася з Гілбертом своїми переживаннями, чи буде Волтер щасливий у Лоубріджі.

– Він дуже чутливий, а ще в нього добре розвинена уява, – сумно зауважила вона.

– Аж надто, – відповів Гілберт, який від втоми просто валився з ніг і, за словами Сьюзан, приймав пологи в трьох породіль. – Розумієш, Енн, я вірю, що ця дитина боїться піднятися наверх у темряві. Кілька днів проживання з малими Паркерами підуть йому тільки на користь. Він повернеться додому зовсім іншою дитиною.

Енн нічого не відповіла. Без сумніву, Гілберт мав рацію. Волтеру без Джема було самотньо. Як і в той час, коли народився Ширлі, добре було б залишити Сьюзан якомога менше обов’язків, як от доглядати за домом і терпіти тітку Мері Марію… чиї два тижні плавно перетворилися в чотири.

Волтер у ліжку не стулив очей, намагаючись позбутися надокучливих думок про те, що завтра йому доведеться поїхати й проміняти життя без дисципліни через якісь примхи. У Волтера була дуже багата уява. Уява стала для нього великим білим скакуном, як на картинці, що висить на стіні, на якому він міг мандрувати вперед чи назад у часі та просторі. Наближалася Ніч… Ніч, наче високий темний ангел з кажанячими крильми, який жив у лісах пана Ендрю Тейлора на півдні схилу. Іноді Волтер запрошував її на гостину… іноді уявляв так чітко, що починав боятися її. Волтер драматизував і персоніфікував усе у своєму маленькому світі… Вітер, що шепотів йому історії вночі… Мороз, що схопив квітки в саду… Роса, срібна й тиха… Місяць, який він, здавалося, міг би зловити, якби тільки видерся на вершечок того далекого пурпурового пагорба… Туман, що виходив з моря… і величне Море, яке завжди змінювалося й водночас залишалося незмінним… темні таємничі морські припливи та відпливи. Усе для Волтера було реальним. В Інглсайді, Впадині, кленовому ліску, Болоті й узбережжі було повно ельфів, водяників, лісових мавок, русалок і гоблінів. Чорний алебастровий кіт на каміні в бібліотеці насправді був чарівником. Він прокидався вночі й бродив домом, виростаючи до неймовірних розмірів. Волтер занурився з головою в постіль і затремтів. Він завжди лякався власних вигадок.

Можливо, тітка Мері Марія мала рацію, коли казала, що він «надто нервова дитина», хоча Сьюзан ніколи не пробачить їй цих слів. Можливо, тітка Кітті МакГрегор з Верхнього Глена, яка, як то кажуть, «має дар до провидінь» мала рацію, коли якось подивилася в сірі туманні Волтерові очі з довгими віями й сказала: «у нього стара душа в молодому тілі». Буває, що стара душа знає більше, ніж юний розум може усвідомити.

Волтеру вранці повідомили, що після обіду тато відвезе його до Лоубріджа. Він нічого не сказав, але під час обіду на нього нахлинуло відчуття задухи, він швиденько опустив очі, аби приховати раптовий приплив сліз. Однак було запізно.

– Ти ж не збираєшся тут плакати, Волтере? – тітка Мері Марія промовила це таким тоном, наче репутація шестирічної дитини буде заплямована такими слізьми. – От що я не люблю, так це зарюмсаних дітей. І ти не доїв м’яса.