Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

Джем метнув маленьку залізну тачку, що лежала поруч, і Креветка із жалісним зойком миттю щезла в сховищі шипшинових кущів. Тільки погляньте! Навіть кіт цієї сімейки його ненавидів. І кому потрібне таке життя?

Він взяв цукерку-лева. Нан з’їла хвоста й ще чверть цукерки, але то досі був лев. Можна було його з’їсти. То міг бути останній лев, якого він би з’їв. Коли Джем доїв лева й облизав пальчики, став думати, що ж йому робити. Думати – це єдине, що може робити людина, якщо усе інше їй заборонено.

– З якого це дива будинок так світиться? – вигукнула Енн, коли вони з Гілбертом завернули за ворота о дев’ятій. – Певне, прийшли гості.

Але коли Енн поспішила до будинку, не побачила жодного гостя. Нікого не було видно. Світло горіло на кухні… у вітальні… у бібліотеці… у їдальні… у кімнаті Сьюзан та коридорі нагорі… але нікого й не видко.

– Як ти думаєш, – почала було Енн, але її перебив дзвінок телефона.

Гілберт взяв слухавку… на мить завмер… а тоді з жахом скрикнув… і вибіг, навіть не поглянувши на Енн. Було очевидно, сталося щось жахливе, часу на пояснення не було.

Енн уже звикла… як дружина чоловіка, який має справу з життям і смертю. По-філософськи стенувши плечима, вона взяла свій капелюшок та пальто. Енн трішки сердилася на Сьюзан, не варто їй було йти, залишати світло в усіх кімнатах і відкриті навстіж двері.

– Пані… лікарко… люба, – озвався голос, який наче й не міг належати Сьюзан… але то таки був він.

Енн витріщилася на Сьюзан. Ця Сьюзан… без капелюшка… у її сивому волоссі заплуталося сіно… її ситцеве рожеве плаття поблякло й вкрилося плямами. А обличчя!

– Сьюзан! Що сталося? Сьюзан!

– Маленький Джем зник!

– Зник! – Енн витріщилася, наче ведмідь на зорі. – Тобто? Він не міг зникнути!

– Але зник, – видихнула Сьюзан, заламуючи руки. – Він сидів на сходах, коли я пішла в Глен. Я повернулася засвітло… а його вже не було. Спочатку я не злякалася… але ніде не могла його знайти. Я обшукала кожну кімнату в будинку… він сказав, що хоче втекти з дому.

– Нісенітниці! Він би такого не зробив, Сьюзан. Ти надаремне переживаєш. Він має бути десь тут… він, певне, заснув… він точно десь тут.

– Я дивилася всюди… всюди. Я обнишпорила весь сад, шукала в сараї. Ви тільки погляньте на моє плаття… Я пам’ятаю, він колись казав, що, певне, це дуже весело – спати на сіновалі. І тому я пішла туди… і провалилася в діру в кутку просто на ясла конюшні… а там ще й гніздо з яйцями було. Мені просто пощастило, що я не зламала ногу… якщо ще може щастити, коли маленький Джем загубився.

Енн ніяк не могла змусити себе хвилюватися.

– Думаєте, він таки пішов з хлопцями в Гарбоу, Сьюзан? Раніше він ніколи не виявляв такого непослуху, але…

– Ні, ніколи, пані лікарко, люба… це благословенне ягнятко завжди було слухняним. Коли перевернула все догори дриґом, а його ніде не було, я побігла до будинку Дрюс, Берті Шекспір саме повернувся додому. Він сказав, що Джем з ними не пішов. У мене земля пішла з-під ніг. Ви мені його довірили й… Я зателефонувала Пакстонам, вони сказали, що ви були в них і пішли, а вони не знають куди.

– Ми поїхали до Лоубрідж, щоб зателефонувати Паркерсам…

– Я дзвонила, куди тільки могла, думаючи, що ви там. А тоді повернулася в село… чоловіки уже почали пошуки…

– Ох, Сьюзан, це необхідно?

– Пані лікарко, люба, та я ж усюди шукала… усюди, де тільки могло заникатися те дитя. Ох, що я пережила цієї ночі! Він сказав, що хоче стрибати в став…

Як Енн цього не хотіла, по її тілу пробіг холодок. Звичайно, Джем не міг стрибнути в став… то явно нісенітниці… Але там був старий рибацький човен, на якому Картер Флегг плив ловити форель, і Джем на хвилі бунтарства в той вечір міг спробувати переплисти на цьому човні ставок… колись він часто хотів це зробити… він же міг впасти в став, намагаючись відв’язати човна. Усі її страхи раптом набрали страшних форм.

«І я поняття не маю, куди ж пішов Гілберт» – з острахом подумала вона.

– Що за шум ви тут підняли? – вимогливо спитала тітка Мері Марія, що раптом з’явилася на сходах з ореолом бігуді на волоссі й у халаті з вишитим драконом. – У цьому домі хтось може хоч раз не шуміти по ночах?

– Малий Джем зник, – знову промовила Сьюзан, надто налякана, аби обурюватися таким тоном пані Блайт. – Його мама довірила мені…

Енн пішла самотужки шукати хлопця в будинку. Джем має бути тут! У власній кімнаті й сліду не було… до ліжка ніхто не торкався. Не було його й у кімнаті двійнят, у її спальні. Ніде… ніде в будинку його не було. Пройшовшись від горища до підвалу, Енн повернулася до вітальні в стані, загрозливо близькому до паніки.