Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

Вона зайняла гостьову кімнату Інглсайду… ну, і випадково всі інші кімнати дому, окрім кімнати Сьюзан. Ніхто дуже не тішився її приїзду. Джем після першого погляду на неї чкурнув на кухню й прошепотів Сьюзан: «А ми можемо сміятися, поки вона тут, Сьюзан?» Очі Волтера наповнилися слізьми, щойно він побачив тітку, тож осоромленого хлопця вигнали з кімнати. Двійнята не чекали, поки їх виженуть, і втекли з кімнати самі. Навіть Креветка, Сьюзан тому свідок, втекла й вмостилася на задньому дворі. Тільки Ширлі стояв на своїх двох, безстрашно дивлячись на неї своїми карими круглими очима, у міцних та безпечних Сьюзиних обіймах. Тітка Мері Марія подумала, що в дітей Інглсайду манери просто жахливі. А чого чекати, якщо їхня мама «пише для газет», а батько думає, що вони – просто ідеальні, тільки тому, що то його діти, і наймає служницю на подобі Сьюзан Бейкер, яка не знає свого місця? Але вона, Мері Марія Блайт, зробить усе, що зможе, для бідолашних внучат кузини Джона, поки буде в Інглсайді.

– Твоя молитва надто коротка, Гілберте, – незадоволено промовила вона, коли вони вперше сіли за стіл. – Можливо, я виголошу молитву, поки я тут? Дам хороший приклад твоїй родині.

Сьюзан з жахом спостерігала, як Гілберт погодився, і тітка Мері Марія помолилася перед вечерею.

– То радше служба Божа, а не молитва, – буркотіла Сьюзан за вечерею. Сьюзан потайки погодилася з тим описом Мері Марії Блайт, який їй дала племінниця. «Від неї завжди погано пахне, тітко Сьюзан. То не просто неприємний… а поганий запах». Гледіс вміла все розставити на свої місця, відзначила Сьюзан. Зрештою для усіх, не таких упереджених, як Сьюзан, панна Мері Марія Блайт не виглядала надто хворою жіночкою у свої п’ятдесят п’ять. У неї були, як вона сама вважала, «аристократичні манери», обрамлені завжди прилизаними сивими кучерями, які схоже щодня ображали маленьку гостру гульку сивого волосся Сьюзан. У неї завжди був гарний одяг, вона одягала довгі бурштинові кульчики та модні високі комірці, які сягали її тонкого горла.

– Врешті-решт нас не повинна соромити її присутність, – відреагувала Сьюзан. Але що б подумала тітка Мері Марія, якби дізналася, що Сьюзан так себе втішає, залишилося таємницею.

Енн збирала оберемок червневих лілій, аби поставити їх у вазу у своїй кімнаті, й ще один букет півоній, вирощених Сьюзан, вона збиралася залишити на столику Гілберта в бібліотеці… півоній молочно-білого кольору з криваво-червоними вкрапленнями посерединці, наче Божий поцілунок. Повітря оживало після незвично спекотного червневого дня, і важко було сказати, гавань була срібною чи золотою.

– Сьогодні буде неймовірний захід сонця, Сьюзан, – промовила вона, коли проходила повз і поглянула на вікно кухні.

– Я не зможу сповна насолоджуватися заходом сонця, поки не помию весь посуд, пані лікарко, люба, – заперечила Сьюзан.

– Але до того часу сонце вже сяде, Сьюзан. Ти тільки подивися на величезну білу хмаринку з рожевим вершечком, що зависла над Впадиною. Тобі б хіба не хотілося злетіти й освітити її?

Сьюзан уявила собі, як злітає над долиною з ганчіркою в руках і летить до тої хмари. Їй таке зовсім не сподобалося. Але пані лікарка уже дала їй на це дозвіл.

– Тут з’явився якийсь новий шкідливий вид комах, який пожирає наші трояндові кущі, – продовжила Енн. – Треба їх обприскати завтра. Краще було б сьогодні ввечері… я у такі вечори, як от цей, люблю поратися в садку. Усе росте вночі. Сподіваюся, у раю будуть сади, Сьюзан… такі сади, у яких ми зможемо працювати, розумієш, допомагати усьому рости.

– Але без комашні, – запротестувала Сьюзан.

– Ні-і… Думаю, ні. Але просто готовий сад – це ж зовсім не цікаво, Сьюзан. Потрібно самому працювати в садку, інакше втрачається весь сенс. Я хочу полоти, копати, пересаджувати, змінювати, планувати й обрізати. А ще хочу, щоб у раю росли квіти, які я люблю… Краще там будуть мої фіалочки, аніж асфоделі, Сьюзан.

– А чому ж тоді Ви не можете поратися в садку ввечері, якщо хочете? – втрутилася Сьюзан, подумавши, що пані лікарку занесло трішки не туди.

– Тому що лікар хоче, аби я поїхала з ним. Він їде відвідати бідолашну стареньку пані Джон Пакстон. Вона помирає… а він не може їй нічим зарадити… він зробив усе, що зміг… але вона любить, коли він до неї навідується.

– Ох, пані лікарко, люба, ми всі знаємо, що в цій місцевості ніхто без нього не народжується й не помирає, а сьогодні якраз гарний вечір, щоб проїхатися. Думаю, я теж пройдуся собі селом і поповню запаси в коморі, коли вкладу двійнят і Ширлі спатки й посиплю добривами кущі троянд Аарон Уорд. Щось вони не цвітуть так, як мали б. Панна Блайт щойно піднялася наверх, стогнучи після кожного зробленого кроку, і скаржачись, що в неї ось-ось знову почнуться головні болі, а отже, в усіх нарешті буде тихий і спокійний вечір.