Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Джем, любий, чому ти не в ліжечку? Ти нас… нас трохи налякав… ми не могли тебе знайти… навіть не думали, що ти тут…

– Я хотів тут лягти, щоб бачити, коли ви з татком приїдете до воріт і будете вдома. Мені було надто самотньо йти до ліжка.

Мама стиснула його в обіймах… і понесла до ліжечка. Так добре, коли тебе цілують… відчувати, як вона легким порухом розправляє навколо нього простирадло – усе це давало йому можливість відчути, що тут його люблять. Яка, зрештою, різниця – побачив би він, як набивають ту стару змію чи ні? Мама така чудова… найкраща мама з усіх. У Глені маму Берті Шекспіра називають «Пані Друга Скнара», така уже вона жаднюга, а він знав… бачив… що вона давала Берті ляпаса за будь-яку дрібницю.

– Мамусю, – сонно промовив він, – я обов’язково принесу тобі квіти наступної весни… і кожної весни приноситиму. Можеш мені вірити.

– Звичайно можу, любий, – відповіла мама.

– Що ж, якщо вся ця метушня нарешті закінчилася, думаю, ми нарешті можемо видихнути й повернутися до своїх спалень, – сказала тітка Мері Марія.

Але в її тоні можна було вловити нотки сварливого полегшення.

– Яку дурницю я втнула! Забути про підвіконня! – мовила Енн. – Оце доля над нами посміялася. Лікар цього точно нам не забуде, будьте певні. Сьюзан, зателефонуйте, будь ласка, пану Флеггу, скажіть, що ми знайшли Джема.

– А як же він з мене сміятиметься, – щасливо відповіла Сьюзан. – Не те щоб я переживала… може сміятися, скільки заманеться, головне, що маленький Джем – у безпеці.

– Не завадило б горнятко чаю випити, – жалібно зітхнула тітка Мері Марія, поправляючи вишитих драконів на своїй худорлявій фігурі.

– За хвилинку все буде! – швиденько відповіла Сьюзан. – Ми ще довго сьогодні не зможемо стулити очей. Пані лікарко, люба, як тільки Картер Флегг зачув, що маленький Джем у безпеці, він сказав «Дякувати Богу». Я більше ніколи й слова поганого про того чоловіка не скажу, не важливо, які ціни він поставить. Пані лікарко, люба, як думаєте, може, нам завтра пообідати курчам? З нагоди невеличкого святкування, так би мовити. А на сніданок маленький Джем поласує своїми улюбленими мафінами.

А тоді пролунав ще один телефонний дзвінок… цього разу від Гілберта, який сказав, що з Гарбоу до міської лікарні привезли немовля з серйозними опіками, і щоб на нього до ранку не чекали.

Енн виглянула у вікно й кинула вдячний погляд на світ, перш ніж піти спати. З моря дув холодний вітер. Під освітленими місячним сяйвом деревами Впадини котилася нічна радість. Енн уже навіть могла сміятися… за тим сміхом крився трепет… від паніки, яка нахлинула на них годину тому, абсурдних пропозицій тітки Мері Марії й жахливих спогадів. Її дитятко – в безпеці, а Гілберт зараз веде боротьбу за ще одне дитяче життя… Любий Боже, допоможи йому… і тій матері… і усім мамам, де б вони не були. Нам так потрібна допомога, чуйні й люблячі серця, розум, який вестиме нас, любов і розуміння.

Доброзичлива ніч огорнула у своїх володіннях Інглсайд й усіх навколо, навіть Сьюзан… яка відчувала, що хотіла б зараз залізти в якийсь гарний і тихий сховок й ніколи звідти не вилазити, засинала під дахівкою, що стала її прихистком.

– У нього буде велика компанія…він сам не залишиться… нас четверо… і ще приїдуть мої племінниця і племінник з Монреаля. Хтось говорить, а хтось робить.

Огрядна й весела пані лікарка Паркер широко посміхнулася до Волтера… який невпевнено усміхнувся у відповідь. Він ще не міг визначити, незважаючи на ці усмішки й доброзичливість, подобається йому пані Паркер чи ні. Якось її було забагато. А от лікаря Паркера він любив. А щодо «нас чотирьох», племінницю та племінника з Монреаля – він їх ніколи не бачив. Лоубрідж, місце, де жили Паркери, розташувалося за шість миль від Глену, Волтер там ніколи не був, а пан лікар та пані лікарка Паркери та пан лікар та пані Блайт частенько навідувалися одне до одного. Тато з лікарем Паркером були чудовими друзями, хоча у Волтера, як і колись, складалося враження, що мама добре справлялася й без пані Паркер. Навіть у шість років Волтер, як усвідомила Енн, помічав те, що іншим дітям було зовсім невидиме.

Волтер також не був певен, чи справді хоче поїхати в Лоубрідж. Деякі візити були неймовірні! Подорож в Ейвонлі… ох, як то було весело! А ніч з Кеннет Фордом у старому Будинку Мрії була ще веселішою! Хоча навряд чи ту подорож можна було назвати візитом… Будинок Мрії завжди здавався другим домом для маленького дитинчати з Інглсайду. Але поїхати в Лоубрідж на цілих два тижні серед незнайомців – це зовсім інша справа. Однак, схоже усе уже вирішено. Волтер чомусь так відчував, але не міг пояснити, а таткові й мамі така домовленість дуже навіть сподобалася. Волтер з сумом і тривогою дивувався, чи справді вони хочуть позбутися всіх своїх дітей? Джема два дні тому забрали в Ейвонлі, а перед тим він чув, як Сьюзан тихцем говорила щось про те, щоб «послати двійнят до пані Маршал Елліотт, коли настане час». Який час? Тітка Мері Марія на щось дулася й казала, що вона «чекає, коли усе закінчиться». На що вона чекає? Волтер поняття не мав. Але у повітрі Інглсайду витав аромат таємниць.