Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Це сало… сало, – Волтер хоробро закліпав, та все ще не наважувався підняти погляд. – Я не люблю сала.

– Коли я була дитиною, – сказала тітка Мері Марія, – мені не дозволяли казати, що я люблю, а що ні. Що ж, можливо, пані лікарка Паркер вилікує ці твої хворобливі ідеї. Вона була з сім’ї Вінтерів, мені здається… чи Кларк? …ох ні, вона певне Кемпбелл. Але що Вінтери, що Кемпбелли одним миром мазані, вони нісенітниць не потерплять.

– Ох, будь ласка, тітко Мері Марія, не лякайте Волтера переїздом до Лоубріджа, – мовила Енн, і в глибині її очей засвітився маленький вогник.

– Вибач, Енні, – напрочуд покірно відповіла тітка Мері Марія. – Звичайно, я не повинна забувати, що не маю жодного права намагатися хоч чомусь навчати твоїх дітей.

– Пішла б вона! – промимрила Сьюзан, виходячи з кімнати за десертом… улюбленим королівським пудингом Волтера.

Енн відчувала провину. Гілберт кинув на неї швидкий докірливий погляд, натякаючи, аби вона була терплячою до бідолашної самотньої старшої пані.

Гілбертові також було кепсько. Усі знали, він цього літа страшенно перепрацювався, і, можливо, мусив визнати, що тітка Мері Марія була ще тою занозою.

Енн вирішила, що осінню, якщо все буде добре, вона хоч-не-хоч відправить його на місяць полювати на бекасів у Нову Шотландію [6] Провінція в Канаді ( прим. пер .) .

– Як Вам смакує чай? – з нотками каяття поцікавилася вона в тітки Мері Марії.

Тітка Мері Марія стиснула губи.

– Надто слабкий. Та це не має значення. Кому яке діло, подобається бідолашній старій жінці чай чи ні? Хоча деякі люди вважають, що я хороша співрозмовниця.

Яким би не був зв’язок між цими двома реченнями, що їх озвучила тітка Мері Марія, Енн відчула, що не має сил розбиратися в цьому. Вона раптом дуже зблідла.

– Думаю, мені треба піднятися нагору й прилягти, – сказала вона й встала з-за столу. Голова їй трішки закрутилася. – І я думаю, Гілберте… тобі краще не залишатися надовго в Лоубріджі… і варто зателефонувати панні Карсон.

Вона поцілувала Волтера на прощання, як зазвичай і поспіхом… так, наче й зовсім про нього не думала. Волтер не плакатиме. Тітка Мері Марія поцілувала його в чоло… Волтер найбільше ненавидів, коли його цілували в чоло… і сказала:

– Добре поводься за столом у Лоубріджі, Волтере. Не будь жадібним. Інакше до таких неслухняних дітей приходить Великий Чорний Чоловік з великою чорною торбою й запихає їх туди.

Здається, тоді Гілберт вийшов запрягати Сірого Тома й цього не почув. Вони з Енн твердо стояли на тому, що власних дітей такими оповідками лякати не будуть, та й іншим не дозволять. Сьюзан це почула, оскільки прибирала зі столу, а тітка Мері Марія так і не дізналася, яким дивом вона врятувалася від соусниці та її вмісту, які могли полетіти в її голову.

Загалом Волтеру подобалося їхати разом з татком. Він любив красу, а дороги навколо Глен Сент Мері були красивими. Уздовж дороги до Лоубріджа витанцьовували подвійні смужки жовтцю, то тут, то там з’являлися зелені лінії гаю, який наче запрошував у свої володіння. Проте сьогодні тато був не надто балакучий, Волтер ще ніколи не бачив, щоб тато так поганяв Сірого Тома. Коли вони добралися до Лоубріджа, він поспіхом перемовився кількома слівцями з пані Паркер і поспішив назад, навіть не попрощавшись з Волтером. Хлопчику заледве вдалося втамувати сльози. Відчуття, що тебе ніхто не любить – надто болюче. Мама й тато колись любили, але це уже в минулому.

Великий брудний будинок Паркерів у Лоубріджі зовсім не здавався Волтеру гостинним. Але, певне, у таких випадках жоден будинок не здаватиметься гостинним. Пані Паркер повела його на задній двір, звідки чулися радісні крики, і познайомила його з дітьми, які одразу його оточили. А тоді швиденько повернулася до шиття, залишаючи їх «знайомитися ближче»… стандартне продовження, яке працює в дев’яти випадках з десяти. Напевне, не варто засуджувати її за те, що випадок Волтера Блайта був десятим. Він їй подобався… а її власні діти були такими ж веселими, як маленькі жабенята. Фред і Опал часто дотримувалися монреальських манер, але вона була певна, що вони будуть ввічливими до усіх. Усе пройде гладко. Вона тішилася, що може допомогти «бідолашній Енн Блайт», навіть якщо вона просто ненадовго взяла до себе одну її дитину. Пані Паркер сподівалася, що «усе пройде добре». Друзі Енн більше переймалися Енн, аніж вона сама, згадуючи їй народження Ширлі.

Раптова тиша осіла на задньому дворі… дворі, що перетворився на великий затінений яблуневий сад. Волтер став, поважно й боязко дивлячись на дітей Паркерів і кузенів з Монреаля. Біллу Паркеру було десять… рум’яний, повнолиций хлопчик, «дуже схожий» на маму здавався старшим і більшим в очах Волтера. Енді Паркеру – дев’ять, і діти з Лоубрідж могли б вам сказати, що він був «найпротивнішим з усіх Паркерів» і мав кличку «Свинтус». На те були свої причини. Волтер не злюбив його з першого погляду… щетина на голові, зле обличчя збитошника, вкрите веснянками, і вирячені голубі очиці. Фред Джонсон був однолітком Білла, Волтеру він теж не сподобався, хоча то був гарний на вигляд хлопчина з русявими кучерями та карими очима. Його сестрі Опал було дев’ять, у неї також вилися кучері, були карі очі… кусючі карі очиська. Вона пригорнула до себе восьмирічну Кору Паркер, у якої була напрочуд видовжена голова, і вони обоє удостоїли Волтера поглядом. Якби не Еліс Паркер, Волтер, очевидно, розвернувся б і кинувся навтьоки.