Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

Еліс було сім. У Еліс були найчарівніші маленькі золоті кучерики на голівці. У Еліс були голубі оченята, м’який, як фіалочки у Впадині, погляд. Щічки в Еліс були рожеві з ямочками. Еліс була вдягнена в крихітну гофровану сукенку й була схожа на квіточку в танці. Еліс усміхнулася до нього так, наче знала його все життя. Еліс була другом.

Фред почав розмову.

– Привіт, синку, – зверхньо мовив він.

Волтер одразу відчув цю зверхність і зрозумів, що вона націлена на нього.

– Мене звати Волтер, – чітко вимовив він.

Фред повернувся до інших з награним захопленням. Зараз він покаже цьому селюку!

– Він каже, його звати Волтер, – звернувся він до Білла, перекривлюючи гостя.

– Він каже, що його звати Волтер, – сказав Білл до Опал.

– Він каже, що його звати Волтер, – звернулася Опал до задоволеного Енді.

– Він каже, що його звати Волтер, – мовив Енді до Кори.

– Він каже, що його звати Волтер, – захихотіла Кора до Еліс.

Еліс не сказала нічого. Вона просто із захопленням дивилася на Волтера, а її погляд змусив його зібратися докупи, поки всі навколо разом скандували «Він каже, що його звати Волтер», а тоді вибухнув глузливим сміхом.

«Як гарно дітки забавляються!» – самовдоволено подумала пані Паркер, аж сяючи від задоволення.

– Я чув, як мама казала, що ти віриш у фей, – сказав Енді, нахабно зиркаючи на Волтера.

Волтер звисока поглянув на них. Він не хотів, аби його принижували перед Еліс.

– Феї існують, – рішуче промовив він.

– Ні, – відповів Енді.

– Так, – сказав Волтер.

– Він каже, що феї існують, – розповів Енді Фреду.

– Він каже, що феї існують, – сказав Фред Біллу… так, наче вони знову збиралися розіграти спектакль.

Для Волтера то були справжнісінькі тортури, адже з нього ще ніколи не насміхалися, він не міг до цього звикнути. Він кусав губи, аби не дати сльозам скотитися. Він не повинен плакати перед Еліс.

– А якщо ми тебе защипаємо? – вимогливо спитав Енді, який уже зрозумів, що Волтера виховували в тепличних умовах, тож, певне, весело буде з нього знущатися.

– Свинтусе, замовкни, – погрозливо скомандувала Еліс… надто погрозливо, проте дуже тихо, солодко й м’яко.

Щось у її тоні змусило навіть Енді припинити свої кпини.

– Звичайно, ми нічого такого не зробили б, – осоромлено промимрив він.

Вітер змінив напрям на користь Волтера, а відтак діти із захопленням почали грати в квача у фруктовому садку. Але коли вони гамірною компанією завалилися на вечерю, Волтера знову поглинула туга за домом. Стало так сумно, що в певний момент він злякався, що розридається перед усіма… навіть перед Еліс, яка, однак, легенько підштовхнула його ліктем, коли вони сідали за стіл, і цей жест йому допоміг. Але йому й кусок в горло не ліз… жоден шматочок. Пані Паркер, про методи якої потрібно сказати окремо, не турбувала його цим, влучно зазначивши, що зранку в нього буде кращий апетит, а інші були надто зайняті їжею та розмовами, аби звернути на нього увагу.

Волтер здивувався, що в цій сім’ї так кричать одне на одного, забуваючи, що вони ще не відвикли говорити нормально після смерті старенької бабусі, у якої був дуже поганий слух. Від цього гамору його голова розколювалася. Ох, певне, вдома теж зараз вечеряли. Мама, певне, усміхалася, сидячи на чільному місці, тато жартував з близнятами, Сьюзан доливала крему до кухля з молоком Ширлі, а Нан крадькома кидала ласі шматочки Креветці. Навіть тітка Мері Марія, як частина домашнього кола, раптом стала випромінювати тепле та ніжне світло. А хто задзвонив у дзвін, скликаючи всіх на вечерю? Цього тижня була його черга, а Джем поїхав. Якби ж знайшлося місце, де б він міг поплакати! Але здавалося, що немає в Лоубріджі такого місця, де б він міг дати волю своїм сльозам. Проте… була Еліс. Волтер одним махом випив цілу склянку льодяної води й, на його здивування, це допомогло.

– Наш кіт може будь-де вмоститися, – раптом промовив Енді, копнувши його під столом.

– Наш теж, – відповів Волтер. Креветка теж так могла. І він не хотів, аби котів Лоубріджа оцінювали вище, аніж Інглсайдських котів.

– Я клянуся, наш кіт ще краще вмоститися може, – насміхався Енді.

– А дзуськи, – заперечив Волтер.

– Постривайте, давайте без ваших котів, – сказала пані Паркер, яка хотіла провести спокійний вечір за написанням дослідження для Інституту про «Дітей, яких не зрозуміли». – Біжіть надвір, грайтеся. Скоро треба буде йти спати.

Спати! Волтер раптом зрозумів, що йому доведеться залишитися тут на ніч… багато ночей… два тижні ночей. Стало страшно. Він вийшов у фруктовий садок з міцно стиснутими кулаками й побачив, як на траві люто зчепилися, б’ються, дряпаються й кричать Білл та Енді.