Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

Пам’ятник височів над цілим кладовищем. На квадратному постаменті, сформованому з чотирьох похилих кам’яних платформ, здіймалася чимала мармурова колона, увінчана неоковирно оздобленою урною, під якою трубив у ріг пухкенький херувимчик.

– Як потворно! – щиро озвалася Енн.

– Невже? – схоже, її зауваження радше шокувало панну Валентайн. – Коли його звели тут, він уважався неймовірно гарним. А це має бути Гавриїл зі сурмою. Як на мене, він робить кладовище набагато елегантнішим. Постамент вийшов дорогим. Капітан Абрагам був дуже гідним старим. Як прикро, що його вже немає на світі. Був би він живий, вони б так вас не цькували. Не дивно, що Сара й Еллен настільки пишаються батьком, хоча, як на мене, вони трохи переборщують.

Біля цвинтарної брами Енн обернулася й озирнулася назад. Спокійна химерна тиша огорнула завмерлу землю, над якою не чувся подих вітру. Місячні промені довгими пальцями саме пронизували смереки, що западали в темряву, торкаючись то тут, то там гробівців, і вирисовуючи поміж ними химерні тіні. І все ж цвинтар не був сумною місциною.

Дійсно, після оповідок панни Валентайн, видавалося, що люди, поховані тут, – живі.

– Я чула, ви письменниця, – тривожно сказала панна Валентайн, коли вони спускалися стежкою. – Ви ж не напишете все те, про що я вам розказала?

– Не напишу, можете не хвилюватися, – запевнила її Енн.

– Думаєте, дійсно негарно… небезпечно… згадувати покійників злим словом? – із ноткою тривоги прошепотіла панна Валентайн.

– Як на мене, не зовсім те чи інше, – відповіла Енн. – Тільки… трохи несправедливо… як бити когось, хто не може дати відсічі. Але ж ви ні про кого нічого такого жахливого не розказали, панно Картлоу.

– Я ж розповіла, як Натан Прингл підозрював свою жінку.

– Проте ви залишили їй шанс на виправдання, – і панна Валентайн пішла додому з легким серцем.

«Цього вечора я зробила виправу до цвинтаря, – написала Енн у листі до Гілберта, повернувшись додому. – Який гарний вираз, ‘‘зробити виправу’’, я використовую його за кожної нагоди. Дивно стверджувати, що мені сподобалася та прогулянка, але так воно і є. Панна Картлоу розповіла такі кумедні історії. Гілберте, комедія й трагедія настільки переплелися в людському житті. Єдине, що ніяк не йде мені з думок – історія тих двох, які разом прожили 50 років і весь час ненавиділи одне одного. Я не вірю, що так було насправді. Десь написано, що ‘‘ненависть – всього лиш любов, що помилилася шляхом’’. Я просто переконана, що за їхньою ненавистю ховалося справжнє кохання… точнісінько як тоді, коли мені всі ті роки здавалося, наче я тебе не терплю, а я дійсно кохала тебе… і, думаю, смерть відкрила їм очі на цю любов. Я щаслива, що усвідомила свою любов ще за життя. А ще я усвідомила, що й серед Принглів є кілька добрих людей – тих, що спочили в Бозі.

Минулого вечора, коли я серед ночі спустилася напитися води, то застала в коморі тітоньку Кейт за процедурами з маслянкою. Вона попросила не прохопитися перед тітонькою Чатті… та назве все витребеньками. Я пообіцяла мовчати.

Елізабет і далі приходить по молоко, хоча ‘‘Прислуга’’ давно вже забула про свій бронхіт. Дивно, що вони дозволяють їй приходити, адже пані Кемпбел принглівського роду. Минулого суботнього вечора Елізабет… здається, вона тоді була Бет… побігла, співаючи, від мене, а я виразно чула, як при вході ‘‘Прислуга’’ їй каже: ‘‘Ось-ось настане неділя, нема чого тобі виспівувати’’. Я певна: якби на те її воля, то малій заборонили б співати і в будь-який інший день.

Того вечора Елізабет мала нову сукенку винного кольору… вбирають вони її гарно… вона задумано мовила: ‘‘Я вирішила, що як одягну цю сукенку, то буду виглядати трішки красивою, і пошкодувала, що мене не бачить тато’’. Звичайно, коли настане Завтра, він точно мене побачить… але мені часом здається, що Завтра приходить ой як повільно. Шкода, що ми не можемо трішечки пришвидшити час, панно Ширлі.

А тепер, найдорожчий, я мушу розібратися з кількома задачками з геометрії. Задачі заступили те, що Ребекка називає моїми ‘‘літературними пробами’’. Страхіття, яке тепер терзає мене днями, – непосильна задача, що зненацька виринає на уроці. А що б тоді заявили Прингли… що б вони тоді заявили!

Тим часом, оскільки ти любиш мене та котяче царство, молися за нашого бідолашного, убитого горем зневаженого кота. Нещодавно Ребецці Дью в коморі попід ногою пробігла миша, і відтоді вона пашить обуренням: ‘‘Той Котисько тільки їсть, спить, нічого не робить і дозволяє мишам шастати по всіх усюдах! Це вже остання крапля’’. Тож вона турить його туди-сюди, зганяє з улюбленої подушки, а ще… Я знаю напевне, бо застала її на гарячому… вона не надто церемониться, коли лагідно допомагає ногою вийти на двір».