Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

– Тільки не кажіть, що в якій-небудь сім’ї було більше небіжчиків, аніж у нашій, – ревниво заперечила панна Валентайн. – У нас усі тануть як свічки. Більшість зводять у могилу сухоти. Тут спочиває моя тітонька Бессі. Якщо колись на світі й були святі, то вона – одна з них. Проте, без сумніву, про тітоньку Цецилію, її сестру, послухати набагато цікавіше. Той останній раз, коли я взагалі її побачила, вона мені сказала: «Сідай, сонечко, сідай. Я помру сьогодні десять хвилин на одинадцяту, та це аж ніяк не означає, що нам не варто востаннє смачно попліткувати». І знаєте, що дивно, панно Ширлі? Вона таки відійшла у вічність об одинадцятій десять у той же вечір. Скажіть, і звідки вона знала?

Енн не могла сказати.

– Тут поховано мого прапрапрадіда. Він з’явився на світ у 1760 і жив з того, що майстрував прядки. За все своє життя він, як подейкували, зробив їх чотирнадцять тисяч. Коли пастор читав над небіжчиком: «Вони від праць своїх заспокояться, бо діла їхні ідуть слідом», старий Майром Прингл завважив, що в такому випадку шлях мого пра-прапрадіда на небеса буде увесь захаращений прядками. Вважаєте, що такий коментар свідчить про гарні манери, панно Ширлі?

Якби це видав будь-хто, а не Прингл, Енн, можливо, не так рішуче відказала б: «У жодному разі», дивлячись на надгробну плиту, оздоблену черепом і схрещеними кістками так, наче сама сумнівалася в увічливості того коментаря.

– Тут поховано мою кузину Дору. Вона була одружена тричі, проте всі її чоловіки вмерли наглою смертю. Схоже, Дорі ніяк не щастило зі здоровими обранцями. Останній – Бенджамін Баннінг… він лежить не тут… спочиває в Лоувейлі поруч зі своєю першою дружиною… він ніяк не міг змиритися зі своєю кончиною. Дора казала йому, що він іде в кращий світ. «Може бути, може бути, але я ж то звик до дехвектів цього світу», – казав бідолашний Бен. Він прийняв якісь пігулки, аж шістдесят одну штуку, проте ще довго згасав. А тут лежить уся сім’я дядька Дейвіда Картлоу. Біля кожного надгробка росте кущ чайної троянди, і тільки гляньте, як вони квітують! Я щоліта навідуюся сюди й збираю квіти, щоб перетерти їх зі цукром. Шкода було б, якби вони пропали без ужитку, правда?

– Я… Правда.

– Тут спочиває моя бідолашна молодша сестра, Гаррієт, – зітхнула панна Валентайн. – У неї було розкішне волосся… десь приблизно такого відтінку, як у вас… можливо, не таке руде. Воно сягало їй до колін. У неї на той момент був наречений. Кажуть, ви теж маєте нареченого. Я ніколи не горіла бажанням вийти заміж, проте, як на мене, було б гарно мати нареченого. Звичайно, я мала такі можливості… мабуть, я занадто перебірлива… але ж не може дівчина з роду Картлоу вийти заміж за першого стрічного?

Ні, схоже було, що не може.

– Френк Діґбі… отам у кутку під оцтовими деревами… пропонував мені руку й серце. Я таки трохи пошкодувала, що тоді йому відмовила… але ж вийти за якогось Діґбі! Він одружився з Джорджиною Труп. Вона завжди трохи запізнювалася до церкви, щоб покрасуватися у своїх убраннях. Вона обожнювала гарне вбрання. Її поховали в такій гарній блакитній сукні… Я пошила ту сукню їй на весілля, проте зрештою вона вдягла її на власний похорон. У неї було троє гарненьких діток. Вони здебільшого колись сиділи на лаві попереду мене в церкві, а я їх завжди вгощала льодяниками. Уважаєте, що неправильно давати дітям цукерки в церкві, панно Ширлі? Не м’ятні… м’ятні льодяники можна… у них є щось таке святе, правда? Проте ті бідолахи їх не люблять.

Коли тема Картоу вечерпалася, розповіді панни Валентайн стали дещо приперченіші. Та це не надто важило, якщо йшлося не про Картлоу.

– Тут лежить стара пана Рассела Прингла. Я часто міркую, у рай вона потрапила чи в пекло.

– Чого б це? – трохи шоковано відкрила рота Енн.

– Вона ніколи не терпіла своєї сестри, Мері Енн, що упокоїлася за кілька місяців до того. «Якщо Мері Енн на небесах, ноги моєї там не буде». А вона була не з тих, хто кидає свої слова на вітер. Як усі Прингли. Вона була їхньої крові й вийшла за свого кузена Рассела. А це – дружина Дена Прингла. Дженет Бірд. Досягла сімдесяти років в день своєї смерті. Ходили чутки, що вона начебто вважала, ніби прожити на день довше, аніж двічі по тридцять і десять, буде неправильно, бо стільки жити людині записано в Біблії. Правда, часом плетуть такі нісенітниці? Я чула, що померти – єдине, на що взагалі наважилася зробити пані Прингл, не спитавши дозволу в чоловіка. Знаєте, сонечко, що він зробив, не вподобавши собі капелюшок, який вона собі купила?