Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

– Не уявляю.

– Він його зжер, – серйозно промовила панна Валентайн. – Звісно, то був жіночий капелюшок… із мереживом і квітками… без пір’їн. Та все ж він явно був нестравний. Наскільки я розумію, його доволі довго терзав біль у шлунку. Звісно, я не бачила на власні очі, як він з’їв капелюшок, проте мене завжди запевняють, що історія – чистісінька правда. Гадаєте, то правда?

– Мене б не здивувала жодна історія з Принглами, – із серцем відповіла Енн.

Панна Валентайн співчутливо потисла їй руку.

– Мені вас шкода… щиро жаль. Вони просто жахливо з вами поводяться. Проте в Саммерсайді не одні Прингли.

– Інколи мені здається навпаки, – сумно посміхнулася Енн.

– Помиляєтеся. Чимало саммерсайдців хотіли побачити, як ви берете гору над Принглами. Ви тільки не здавайтеся, що б вони там не робили. Це в них просто дідько засівся. Та вони стоять горою один за одного, а панна Сара вже бачила того свого кузена директором школи.

– Тут лежить зі сім’єю Натан Прингл. Натан був завжди переконаний, що дружина намагається його втруїти, та йому, видно, було однаково. За його словами, це додавало життю гостроти. Якось він наче запідозрив був, що вона домішала у вівсянку миш’як. Він вийшов і згодував ту кашу свині. За три тижні свиня відкинула ратиці. Та Натан заявив, що то, мабуть, тільки нещасливий збіг, і що б там не було, він не впевнений, чи то та сама свиня. Зрештою дружина померла раніше за нього, а він сказав, що вона завжди була йому зразковою жінкою, окрім хіба що того єдиного випадку. Як на мене, вважати підозри марними було б виявом милосердя.

«Священній пам’яті панни Кінсі присвячується», – здивовано прочитала Енн.

– Що за дивна епітафія! Хіба вона не мала прізвища?

– Якби й так, то воно було нікому не відоме. Приїхала з Нової Шкотії [8] Ідеться про канадську провінцію на південному сході країни ( прим. пер. ). й сорок років пропрацювала в Джеймса Прингла Вона назвалася панна Кінсі, і так тут її всі й кликали. Вона зненацька померла, а тоді з’ясувалося, що ніхто не знав, як її звати, а в неї не було тут жодної рідні. Тож їй поставили цей гробівець… сім’я Джорджа Прингла влаштувала їй гідний похорон й заплатила за пам’ятник. Вона була вірною, роботящою, та якби з нею зустрітися, то можна було б подумати, що вона так і вродилася панною Кінсі. Тут лежать Морлі. Я була на їхньому золотому весіллі. Яку метушню влаштували: уявіть, подарунки, промови й квіти, дітей, що з’їхалися до батьківського дому, і старих, які посміхаються й кивають гостям, і просто ненавидять одне одного настільки, наскільки вони здатні.

– Ненавидять?

– Люто ненавидять, сонечко. То був «секрет Полішинеля». Вони роками не терпіли одне одного… власне, майже все своє спільне життя. Вони сварилися, вертаючись із церкви після вінчання. Я часто задумуюся, як тут їм вдається так мирно лежати пообіч.

Енн уже вкотре здригнулася. Сидіти за одним столом… лежати в одному ліжку… іти до церкви хрестити дітей… й увесь час ненавидіти одне одного, – та це ж просто жахливо! Але спершу вони б мали кохати одне одного. Невже можливо, що й вони з Гілбертом отак колись… нісенітниці! Прингли починали брати її за живе.

– А тут лежить красень Джон Мак-Табб. Завжди підозрювали, начебто Аннета Кеннеді втопилася саме через нього. Усі Мак-Табби – хоч з лиця воду пий, проте їм не можна було вірити на слово. А тут колись стояв пам’ятник дядьку Джона, Семюелу. Він, подейкували, п’ятдесят років тому загинув у морі. Коли він вернувся живісінький-здоровий, родичі знесли ту плиту. Чоловік, у якого вони придбали могильний камінь, відмовився його забрати, тому дружина дядька Семюела взяла його замість стільниці. Хто таке бачив – мармурова плита на кухні! Вона запевняла, що той старий надгробок просто ідеальний, щоб замішувати тісто. Малі Мак-Табби вічно приносили до школи пиріжки, на яких красувалися опуклі цифри й літери… уривки епітафії. Вони їх щедро роздавали, проте я ніколи не могла себе пересилити, щоб якогось із них скуштувати. У мене свої дивацтва. Тут спочиває пан Гарлі Прингл. Якось йому довелося спустити Пітера Мак-Табба, вирядженого в чепчик, у тачці по Мейн-стріт, коли той програв парі. Усі самерсайдці висипали на вулицю подивитися… усі, крім Принглів, звісно. Ті ледь крізь землю не провалилися від сорому. А тут – Міллі Прингл. Я захоплювалася Міллі, хоч вона й із Принглів. Яка вона була красуня, а жвава, як фея. Часом мені здається, що в такі вечори, як ото сьогодні, вона, без сумніву, вислизає зі свого гробівця й танцює, як робила за життя. Та, як на мене, ревній християнці слід гнати від себе подібні думки. Це могила Герба Прингла. Він не належав до тих понурих Принглів. Постійно всіх смішив. Якось він розреготався просто на відправі… коли з квітів на капелюшку Мети Прингл випала миша, коли та молилася. Мені тоді було не до сміху. Звідки я знала, куди поділася та миша. Я міцно обгорнула щиколотки спідницями й так їх тримала, доки не скінчилася відправа, та проповідь мені була зіпсована. Герб сидів позаду й просто рикнув мені у вухо. Тим, хто миші не завважив, здалося, наче б він з’їхав із глузду. Я думала, його сміх ніколи не стихне. Був би він живий, він би за вас заступився, ніяка тітка Сара його б не злякала. А це, звичайно, пам’ятник капітану Абрагамові Принглу.