Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

Кетрін з Енн витріщилися одна на одну – хоч раз їх об’єднав спільний переляк.

– Нам доведеться відкласти виставу, – протягла Кетрін. – А це – провал. Як тільки настане грудень, звалиться повно роботи. Я завжди вважала нерозумним влаштовувати виставу в цей час.

– Ми не відкладаємо виставу, – відповіла Енн, блиснувши зеленими очима, що могли позмагатися зі Джен.

Вона не збиралася ділитися цим із Кетрін Брук, однак була більш ніж просто певна: Джен Прингл здорова-здоровісінька. Був у тій справі задіяний ще хтось із Принглів чи ні, та все підлаштували зумисно, бо виставу організувала вона, Енн Ширлі.

– Ну, хіба ви дійсно так думаєте! – зневажливо стенула плечима Кетрін. – Але що ви задумали? Дати комусь читати роль? Тоді вистава приречена… Уся вистава про Марію Стюарт.

– Софі Синклер може зіграти не гірше за Джен. Сукня їй підійде, на щастя, вона у вас, а не в Джен.

П’єсу поставили того ж вечора, і зала була переповнена. Ощасливлена Софі грала Марію Стюарт… вона настільки увійшла в роль, як і близько не вдалося б Джен… вона здавалася Марією Стюарт у своїй оксамитовій сукні, прикрашеній оборками й розцвіченій коштовностями. Саммерсайдські учні, які завжди бачили Софі в негарних простеньких платтях з темного саржу, безформному пальтечку й потертих капелюшках, дивилися на неї зі широко розплющеними від здивування очима. Одразу після вистави наполягли на тому, щоб Софі ввійшла до театрального гуртка – Енн власноруч оплатила за неї внесок, і відтоді та почала вважатися однією з учениць, з якими в саммерсайдській школі слід рахуватися. Однак ніхто навіть і не підозрював, а найменше за всіх – сама дівчинка, що того вечора вона стала на шлях, який приведе її до лаврів. За двадцять років на Софі Синклер чекала кар’єра однієї з провідних американських актрис. Проте, напевне, жодні оплески ніколи не лунали для неї так солодко, як той шквал аплодисментів, під який впала завіса в залі саммерсайдського муніципалітету.

Повернувшись з вистави, пані Прингл мала таке розказати своїй доньці, Джен, що та аж позеленіла б із заздрощів, якщо раніше не встигла. Хоч раз, як із серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дістала на горіхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкільному творі.

Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом і облямованих плюмажами примерзлої папороті. Уздовж стежини через певні проміжки росли стрункі гостроверхі осокори, з яких листопадовий вітер ще не встиг здерти останнє листя, вирізняючись темними стовбурами на аметистовому тлі пагорбів у далині; проте старе кладовище, де половина гробівців п’яно похилилася вбік, оточував по периметру ряд високих понурих смерек. Енн не сподівалася узагалі когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делікатним носом, тонкими делікатними вустами, делікатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованої панночки. Звісно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайді не знав цієї особи? Вона була «тою» місцевою кравчинею, і якщо чогось та й не знала про жителів, живих чи спочилих у Бозі, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинці поблукати цвинтарем, почитати химерні старовинні епітафії й розгадати прізвища забутих закоханих, сховані під лишайником на плитах. Проте їй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та підхопила її попідруч, і вони рушили віддати честь тій частині кладовища, де, вочевидь, лежало стільки Картлоу, скільки ж Принглів. У жилах панни Валентайн не текло ні краплі принглівської крові, а один з улюблених учнів Енн доводився тій племінником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хіба що слід було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляє на хліб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такі натяки надто близько до серця.

– Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн. – Я можу вам розповісти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як свої п’ять пальців – тоді прогулянка цвинтарем не тяжітиме на душі, як могила над покійником. Тут мені подобається більше, аніж на новому кладовищі. Тут поховано лише членів давніх родин, а на новому ховають усіх підряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скільки похоронів пережила наша родина.

– Думаю, таке можна сказати про кожний старовинний рід, – промовила Енн, оскільки панна Валентайн явно очікувала почути щось у відповідь.