Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

– Я б не побивалася, пані лікарко, люба, якби та худоба Гайд теж здохла. Він здебільшого був паном Гайдом, відколи Джем повернувся додому у військовій формі, я тої думки й притримуватимуся. Не знаю, що робитиме Понеділок, коли Джем піде. У цього створіння такий людський погляд, що вивертає в мені все хороше. Еллен Вест завжди лаялася на Цісаря, а ми думали, що вона з глузду з’їхала. А виявилося, «хоч це й божевілля, є в ньому послідовність» [19] Цитата з п’єси В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський» у перекладі Л. Гребінки ( прим. пер .). . Ну, цей кошик ми спакували, пані лікарко, люба, піду вниз зготую найкращі смаколики на вечерю. От би знати, коли я наступного разу зготую Джемові вечерю, але скільки всього приховано від наших очей.

Джем Блайт і Джеррі Мередіт вирушили наступного ранку. То був похмурий день, тяжкі сірі хмари – провісники дощу, скупчувалися на небі, але всі з Глена, Чотирьох Вітрів, Гарбоу Гед, Верхнього Глену й містечок за гаванню… окрім Вусаня-з-місяця… прийшли їх провести. Родини Блайт та Мередіт усміхалися. Навіть Сьюзан, так влаштував Всевишній, одягнула усмішку, хоча ефект від неї був болючіший, аніж якби в неї текли сльози. Фейт і Нан були дуже бліді й дуже хоробрі. Рілла думала, що протримається, якщо клубок не підступить до горла, а губи не тремтітимуть. Собака Понеділок прийшов також. Джем спробував попрощатися з ним в Інглсайді, але Понеділок благав так майстерно, що Джем поступився й дозволив йому піти на станцію. Собака простував впритул біля Джемових ніг і спостерігав за кожним рухом свого любого господаря.

– Я не можу дивитися в очі цій собаці, – мовила пані Мередіт.

– У цієї тваринки відчуття сильніші, аніж у більшості людей, – мовила Мері Венс. – Ну, чи думав хтось з нас, що ми доживемо до такого дня? Я проплакала всю ніч, думаючи про те, що Джем і Джеррі отак підуть. Думаю, вони й самі засмучені. Міллер вбив собі в голову, що теж має піти, але я його швидко відмовила… його тітка сказала кілька зворушливих слів. Вперше ми з Кітті Алек дійшли згоди. Диво, яке, певне, відбулося вперше й востаннє. А ось і Кен, Рілло.

Рілла знала, що Кеннет тут. Вона була в цьому певна, відколи зістрибнула з брички Лео Веста. А тепер він підійшов до неї з усмішкою на обличчі.

– Як я бачу, ти тут вдаєш хоробру-усміхнену-сестричку. Тут такий натовп з Глену зібрався! Ну, я теж їду з дому через кілька днів.

Вітерець спустошення, якого не зміг здійняти навіть від’їзд Джема, зовсім здув усю Ріллину рішучість.

– Чому? В тебе ж іще місяць канікул лишився!

– Так… але я не можу відпочивати в Чотирьох Вітрах, насолоджуватися канікулами, коли світ потерпає в такому вогні. Я вирушу до Торонто, знайду спосіб якось допомагати, попри ту кляту щиколотку. Я не дивлюся на Джема чи Джеррі… бо мене аж роз’їдають заздрощі. Ви, дівчатка, молодці…. не плачете… не стоїте з похмурими виразами обличчя. Хлопці поїдуть у бадьорому настрої. Сподіваюся, мама й Персіс поводитимуться так само, коли прийде моя черга.

– Ох, Кеннете… війна закінчиться, ще й твоя черга не плийде.

Ось! Вона знову не вимовила всіх букв. Ще один неймовірний момент зіпсуто. Ну, така вже її доля. У будь-якому випадку, це не має значення. Кеннет уже пішов… він говорив з Етел Різ, яка о сьомій ранку одягнула ту саму сукенку, в якій ходила на танці, а тепер стояла і плакала.

Якого біса плакала Етел? Ніхто з Різів не одягнув військової форми. Рілла також хотіла плакати… але не плакатиме. Що там так меланхолійно скиглила мамі ця страшна стара пані Дрю?

– Не знаю, як ви це витримуєте, пані Блайт. Я б не змогла, якби ішов мій бідолашний хлопчик.

А мама… ох, на маму завжди можна було покластися! Сірі очі на її блідому обличчі зблиснули.

– Могло бути гірше, пані Дрю. Якби мені довелося змусити його піти.

Рілла зрозуміла те, що так і не дійшло до пані Дрю. Вона високо підняла голову. Її брата не потрібно змушувати йти.

Рілла стояла на самоті, слухаючи безладні уривки розмов людей, що проходили повз неї.

– Я сказала Марку зачекати, подивитися, чи вони покличуть другу хвилю добровольців. Якщо так, я дозволю йому піти… та вони й не покличуть, – мовила пані Палмер Бурр.

– Думаю, я б свого змусила вельветовим поясом, – відповіла Бессі Клов.

– Я боюся дивитися в обличчя свого чоловіка… Боюся побачити в його очах бажання піти, – мовила наречена з іншого берега гавані.

– Я добряче налякана, – примхливо промовила пані Джім Говард. – Я боюся, що Джим піде в добровольці… але й не менше боюся, що не піде.