Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Рілла вперше в житті підшивала поділ простирадла. Коли прийшла звістка, що Джем повинен піти, вона виплакала сльози серед сосен Веселкової Долини, а тоді пішла до мами.

– Мамо, я хочу щось зробити. Я лише дівчинка… я не можу зробити нічого, аби виграти цю війну… але я хочу хоч якось допомогти з дому.

– Прийшла бавовна для простирадл, – відповіла пані Блайт. – Можеш допомогти Нан та Ді їх підшивати. Рілло, як думаєш, ти зможеш організувати Молодіжний Червоний Хрест серед юних дівчаток? Думаю, буде краще, якщо вони працюватимуть самі, а не матимуть справи зі старшими людьми.

– Але, мамо… я ж ніколи нічого подібного не робила.

– Нам усім впродовж наступних місяців доведеться займатися тим, що ми ще не робили, Рілло.

– Ну, – Рілла зробила рішучий крок, – я спробую, мамо… тільки скажи, з чого почати. Я все обдумала й вирішила, що маю стати хороброю, відважною й безкорисливою, наскільки це можливо.

Пані Блайт не усміхнулася у відповідь на твердження Рілли. Можливо, просто не хотіла усміхатися, а, може, вгледіла справжнє зерно рішучості за романтичністю Ріллиного хизування.

Отак Рілла й прошивала простирадла й подумки організовувала Молодіжний Червоний Хрест, займаючись шиттям. До того ж організовувати їй подобалося значно більше, ніж підшивати. То було цікаве заняття, а Рілла, на свій подив, виявила до нього хист. Хто буде очільником? Не вона. Старшим дівчатам це не сподобається. Ірен Говард? Ні, Ірен не настільки популярна, як мала б бути. Марджорі Дрю? Ні, у Марджорі сили волі на це не вистачить. Тож вона наважилася погодитися з останньою кандидатурою. Бетті Мед… спокійна, тямуща, тактовна Бетті – саме те, що потрібно! А Уна Мередіт буде скарбничою, а, якщо вони наполягатимуть, то Рілла може стати секретарем. Інші комітети потрібно обрати, коли вже організують Молодіжний Червоний Хрест, але Рілла принаймні знала, кого куди поставити. Вони проводитимуть зустрічі… без жодних смаколиків… Рілла знала, щодо цього доведеться серйозно сваритися з Олівією Кірк… але все потрібно робити по-діловому… впорядковано. Її книгу для записів потрібно перефарбувати в білий і намалювати на обкладинці Червоний Хрест… і добре було б зробити якусь уніформу, аби мати що одягати на концерти, які вони повинні організовувати, щоб збирати пожертви… щось просте, але гарне.

– Ти прошила верхній край простирадла з одного боку, а нижній край – з іншого, – мовила Ді.

Рілла взялася проти й зловила себе на думці, що вона ненавиділа шиття. А керувати Молодіжним Червоним Хрестом буде значно цікавіше.

Тим часом на горішньому поверсі пані Блайт розказувала:

– Сьюзан, а пам’ятаєш той день, коли Джем підняв свої маленькі рученята й назвав мене «ма»… перше слово, яке він намагався вимовити?

– З цим щасливим дитинчам Ви не можете згадати нічого, що б я не пам’ятала аж до смерті, – мрійливо відповіла Сьюзан.

– Сьюзан, я й досі думаю про той вечір, коли він плакав за мною. Йому було лише кілька місяців. Гілберт не хотів, щоб я до нього ішла… казав, що з дитиною все добре, йому тепло, що так в нього з’явиться погана звичка. Але я пішла… взяла його на руки… і відчула, як міцно його ручки обплели мою шию. Сьюзан, якби я не пішла тієї ночі, двадцять один рік тому, не взяла дитинку, яка так за мною плакала, я б не могла зустріти завтрашній ранок.

– Не знаю, як, але нам доведеться з цим змиритися, пані лікарко, люба. Тільки не кажіть мені, що то буде останнє прощання. Він повернеться у відпустку, навіть не встигне за океан полетіти, правда?

– Сподіваємося, але ми не певні. Я мирюся з думкою, що ні, аби не розчаровуватися ще більше. Сьюзан, я налаштована посилати свого хлопчика завтра з усмішкою на обличчі. Не хочу, аби він їхав, згадуючи слабку матір, у якої не вистачило хоробрості відправити його, хоч йому вистачило хоробрості піти. Сподіваюся, ніхто з нас не плакатиме.

– Я не плакатиму, пані лікарко, люба, будьте певні. Але зможу я усміхнутися чи ні, то вже залежить від Всевишнього, але в животі в мене точно все стиснеться. Ще залишилося місця для фруктового пирога? А для пісочного печива? А фаршированого пирога? Та благословенна дитина не повинна страждати від голоду, байдуже, буде в тому Квебеку що їсти чи ні. Здається, усе змінилося так швидко, правда? Навіть старий кіт у будинку пастора помер. Востаннє дихнув за чверть до десятої минулого вечора. Кажуть, Брюсові його смерть розбила серце.

– Час вже був тому котяті відійти у світи, де й місце хорошим котам. Йому було щонайменше п’ятнадцять років. Схоже, він почувався самотньо, відколи померла тітка Марта.