Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

– Ні, зовсім ні. Волтере, сотні людей почуваються так само. Ти ж знаєш вірш Шекспіра «і мужній муж – не той, хто страху не відчує».

– Ні, але «а той, чия душа підкорить страх» [16] Цитата з вірша Джоанни Бейлі «Трагедія» ( прим. пер .). . Це не про мене. Ми не можемо прояснити все це, Рілло. Я боягуз.

– Ні, не боягуз. Згадай, як ти колись поборов Дана Різа.

– Один вияв сміливості за життя – цього недостатньо.

– Волтере, якось я почула, як тато сказав, що твоя проблема в тому, що ти дуже чутливий і маєш багату уяву. Ти відчуваєш, що має статися, задовго до того, як це станеться… ти відчуваєш усе це, але ніщо не допоможе тобі цього позбутися… втекти від цього. І не варто соромитися. Коли ви з Джемом обпекли руки, коли палили траву на піщаних пагорбах два роки тому, Джем так переживав за той біль, якого ти завдав. А ця жахлива стара війна, скільки ще їх пройде без твоєї участі. Вона не триватиме довго.

– Хотів би я вірити. Час вечеряти, Рілло. Краще поспіши. Я зовсім не хочу.

– Я теж. Не можу наїдатися. Дозволь залишитися з тобою, Волтере. Так добре хоч з кимось про це все поговорити. Усі думають, що я ще надто маленька, аби все зрозуміти.

Так вони й сиділи в старій долині, допоки крізь блідо-сіру серпанкову хмару, що зависла над кленовим гаєм, не пробилася перша вечірня зоря, а їхню маленьку впадину не накрила запашна росяна темрява. То був один із тих вечорів, якими Рілла дорожила все своє життя… вперше Волтер говорив до неї, як до жінки, а не дитини. Вони втішали й підтримували одне одного. Волтер відчував, що боятися жахіть війни – це не так вже й мерзенно. А Рілла з радістю стала на його бік у цій внутрішній боротьбі, співчувала й підтримувала його. Хоча б для когось вона була важлива.

Коли вони повернулися до Інглсайду, на веранді сиділи гості. Пан та пані Мередіт прийшли з будинку пастора, а пан і пані Дуґлас – з ферми. Завітала й кузина Софія, а Сьюзан сиділа позаду в тіні. Пані Блайт, Нан та Ді поїхали, проте лікар Блайт був вдома, як і кіт Доктор-Джекіл, вони величаво сиділи на верхній сходинці. Звичайно, усі говорили про війну, крім доктора Джекіла, який ніби оберігав якусь таємницю й дивився настільки презирливо, наскільки тільки може кіт. Коли в ті дні збиралося двоє людей, вони говорили про війну. Старий Гайланд Санді з Гарбоу Гед говорив про війну, коли залишався на самоті, і обсипав прокльонами Цісаря на всіх десятинах власної ферми. Волтер прослизнув повз них, не бажаючи дивитися на них чи бути поміченим, проте Рілла сіла на сходинки, де відчувався різкий запах м’яти. Вечір був тихий і тьмяний, золоті сутінки освітлювали долину. Вона вперше за весь тиждень почувалася такою щасливою. Страх, що Волтер піде, більше її не переслідував.

– Я б і сам пішов, був би молодший на двадцять років, – скрикнув Норман Дуґлас. Норман завжди кричав, коли був схвильований. – Я б тут показав Цісареві виверт чи два! Хіба я не казав, що там пекло? Звичайно, ж пекло… десятки пекл… сотні пекл… там, де Цісар і його поріддя!

– Я знала, що буде війна, – тріумфально промовила пані Норман. – Я бачила, як вона наближається. Я могла б сказати всім цим дурним англійцям, що на них чекає. Я скільки років тому казала тобі, Джон Мередіт, ще коли Цісар закріпився при владі, а ти не вірив. Казав, що Цісар ніколи не втягне світ у війну. То як, ти правий, Джоне? Ти… чи я? Ану кажи.

– Ти, визнаю, – мовив пан Мередіт.

– Надто пізно визнавати, – відповіла пані Норман, хитаючи головою, ніби якби він визнав її правоту раніше, війни не було б.

– Дякувати Богу, військово-морські сили Британії напоготові, – зауважив лікар.

– Хвала небесам, – кивнула пані Норман. – Серед тих сліпих кошенят таки знайшлася одна далекоглядна людина.

– Можливо, Британії вдасться не втрапити в халепу з цим всім, – жалібно промовила кузина Софія. – Не знаю. Але мені лячно.

– Можна подумати, що Британія вже по вуха в проблемах, Софіє Кроуфорд, – мовила Сьюзан. – Але твій хід думок завжди був і буде мені незрозумілий. На мою думку, Британський військово-морський флот розгромить Німеччину й оком не зморгне, а ми всі тут побиваємося не знати чого.

Сьюзан говорила так, наче хотіла більше переконати саму себе, аніж інших. Вона дозволяла маленькому запасу домашньої філософії вести її по життю, але не знайшлося серед тих запасів нічого, аби захистити Сьюзан від громів цього тижня. Що чесній, працьовитій старій діві-пресвітеріанці з Глен Сент Мері до війни за тисячі миль звідси? Сьюзан вважала, що не гоже їй перейматися війною.