Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

«Якою злою я була, бажаючи, аби сталося щось хвилююче! – думала вона. – Ох, якби ж то повернути ті любі, одноманітні приємні дні! Я б ніколи, ніколи більше на них не жалілася».

Наступного дня після вечірки світ Рілли розбився на друзки. Коли вони всі зібралися на обід за інглсайдським столом, говорячи про війну, пролунав телефонний дзвінок. То був дзвінок зі самого Шарлоттауна до Джема. Коли він завершив розмову, поклав слухавку й повернувся, його обличчя палало, а очі блищали. Не встиг він промовити й слова, як мама, Нан та Ді зблідли. А Ріллі, вперше в житті, здавалося, що кожен мав почути стук її серця. До горла підступив клубок.

– Вони скликають добровольців до міста, батьку, – мовив Джем. – Скорси вже долучилися. Я збираюся сьогодні ввечері добровільно вступити на військову службу.

– Ох… маленький Джем, – судомно скрикнула пані Блайт. Вона не називала його так уже багато років… відколи одного дня він не почав протестувати проти цього звертання.

– Ох, ні… ні… маленький Джеме.

– Я мушу, мамо. Я ж правий… правда, тату? – відповів Джем.

Лікар Блайт встав. Він також був дуже блідий, його голос хрипів. Але сумнівів у нього не було.

– Так, Джеме, так… якщо ти відчуваєш, що повинен, тоді так…

Пані Блайт затулила обличчя. Волтер сумно втупився в тарілку. Нан і Ді взялися за руки. Ширлі намагався зберегти незворушний вигляд. Сьюзан сиділа, наче паралізована. На її тарілці лежав недоїдений шматок пирога. Сьюзан так ніколи й не доїла того кусня… а то був красномовний доказ кардинального перевороту всередині цієї жінки, адже Сьюзан вважала страшною образою для цивілізованого суспільства надкусити й не доїсти. То було навмисне марнотратство, якого вона не могла терпіти.

Джем знову пішов до телефона.

– Я повинен подзвонити до будинку пастора. Джеррі теж захоче піти.

Тоді уже Нан скрикнула «Ох», наче в неї встромили ножа, і вибігла з кімнати. Ді кинулася за нею. Рілла звернулася до Волтера, аби знайти хоч якусь розраду, але він поринув у глибокі роздуми, які не могла поділити.

– Гаразд, – промовив Джем так холодно, наче він уточнював деталі пікніка. – Я думав, ти зможеш… так, сьогодні ввечері… о сьомій… зустрінемося на станції. Бувай.

– Пані лікарко, люба, – мовила Сьюзан, – скажіть, що це сон. Я сплю… чи ні? Невже цей хлопчик розуміє, що говорить? Він хоче піти записатися в солдати? Тільки не кажіть, що їм потрібні такі діти, як він! Та це свавілля! Ви з лікарем цього не дозволите!

– Ми не можемо його зупинити, – захлинаючись, відповіла пані Блайт, – О, Гілберте!

Лікар Блайт обійшов дружину, ніжно взяв її за руку й подивився в теплі сірі очі, в яких він лише один раз бачив таке поєднання болю й благання. Їхні думки поринули в минуле, у той далекий день, коли в Будинку Мрії померла маленька Джойс.

– Невже ти хочеш, аби він залишився, Енн… коли інші йдуть… коли він вважає, що це його обов’язок… невже ти змусиш його вчинити так егоїстично й невеликодушно?

– Ні…ні! Але… ох… наш первісток… він же іще хлопчик… Гілберте… я спробую бути мужньою, але потім… зараз я не можу. Усе так несподівано. Дай мені час.

Лікар з дружиною вийшли з кімнати. Джем пішов… Волтер пішов… Ширлі встав і теж попрямував кудись. За спорожнілим столом сиділи Рілла й Сьюзан, дивлячись одна на одну. Рілла ще не плакала… вона була надто приголомшена, аби дати волю сльозам. А тоді вона побачила, як плаче Сьюзан… Сьюзан, у якої Рілла ніколи навіть сльозинки на обличчі не бачила.

– Сьюзан, він справді піде? – спитала вона.

– Це… це… це… просто безглуздо, ось що, – відповіла Сьюзан.

Вона втерла сльози, рішуче ковтнула й встала.

– Піду мити посуд. Потрібно ж помити, навіть якщо всі зійдуть з розуму. Ну-ну, люба, не плач. Джем, напевне, піде… але війна не триватиме довго, тож він навіть не встигне до неї наблизитися. Нам потрібно взяти себе в руки, щоб не тривожити твою бідолашну маму.

– Сьогодні в «Справах» надрукували слова Лорда Кітченера, який сказав, що війна триватиме три роки, – із сумнівом зауважила Рілла.

– Я не знаю цього Лорда Кітченера, – стримано відповіла Сьюзан, – але смію зауважити, що він може помилятися, з людьми таке часто трапляється. Твій тато каже, що війна завершиться через кілька місяців, а я вірю його словам не менше, ніж якомусь Лорду Ніхто. Тому давай заспокоїмося, довіримося Всемогутньому й вичистимо тут усе. Я вже наплакалася. Сльози – марна трата часу, ще й бентежать усіх.

Джем і Джеррі того вечора пішли до Шарлоттауна, а через два дні повернулися у військовій формі. Глен гудів від захоплення. Життя в Інглсайді раптово стало напруженим, сповненим трепету. Пані Блайт та Нан трималися, на диво, мужньо й усміхалися. Пані Блайт та панна Корнелія уже взялися організовувати Червоний Хрест. Лікар та пан Мередіт збирали чоловіків для Товариства Патріотів. Рілла, відійшовши після першого шоку, незважаючи на головний біль, бачила в усьому своєрідну романтику. Джем справді мав неймовірний вигляд в уніформі. Приємно усвідомлювати, що канадські хлопці так швидко, хоробро, без вагань відповідають на клич своєї Батьківщини. Рілла, ідучи посеред дівчат, чиї брати не відгукнулися на цей заклик, високо тримала голову, а у власному щоденнику записала: