Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Вона танцювала з іншими, хоча увесь запал десь зник, і вона відчула, як боляче натерли ноги її туфельки. Кеннет, схоже, пішов… принаймні його ніде не було видно. Її першу вечірку зіпсовано, хоча певний час вона здавалася прекрасною. Голова боліла…ноги горіли. Але найгірше було попереду. Вона спускалася вниз зі своїми друзями, що жили по той бік гавані, до скелястого пляжу, де вони всі ще затрималися на кілька танців. Було прохолодно й приємно, усі втомилися. Рілла сиділа тихо, не беручи участі у жвавій розмові. Вона була рада, коли хтось гукнув, що човни відправляються на інший бік гавані. З маяка долинали звуки сміху. Кілька пар ще кружляли в павільйоні, проте натовп розвіявся. Рілла оглянулася, шукаючи групу Глена. І не побачила нікого. Вона побігла до маяка. Там теж нікого з Глена не було. Налякана, вона кинулася до сходів на скелях, до підніжжя яких поспішали гості з того берега гавані. Вона могла розгледіти човни внизу… де Джем?… де Джо?

– Ну, Рілло Блайт, я думала, ти уже давно поїхала додому, – мовила Мері Венс, шаллю вказуючи на човен, який відпливав протокою.

Ним керував Міллер Дуґлас.

– Де інші? – видихнула Рілла.

– Ну, вони пішли… Джем пішов годину тому… в Уни розболілася голова. Інші попрямували з Джо приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Бачиш… ось вони пропливають через Бірч Поінт. Я не пішла, бо піднялися хвилі, а в мене морська хвороба. Я можу звідси й пішки додому дійти. Це ж півтори милі. Я думала, ти вже пішла. Де ти була?

– Внизу на скелях з Джемом і Моллі Кроуфордом. Ох, чому вони мене не шукали?

– Вони шукали… але не змогли знайти. І вирішили, що ти попливла на іншому човні. Не переживай. Ти можеш залишитися на ніч у мене, ми подзвонимо в Інглсайд і повідомимо, де ти.

Рілла розуміла, що іншого варіанту немає. Її губи тремтіли, а на очах виступили сльози. Вона люто моргнула… вона не дозволить Мері Венс бачити, як вона плаче. Але коли про тебе отак забули! Розуміти, що ніхто й не думав подивитися, де вона… навіть Волтер. А тоді вона раптом наполохано пригадала.

– Мої черевики! – вигукнула вона, – я залишила їх у човні.

– Ну, я ніколи так не роблю, – мовила Мері. – Ти найбільш нерозважливе дитя, яке я коли-небудь бачила. Доведеться тобі просити Гейзела Левісона позичити пару черевик.

– Не буду, – крикнула Рілла, яка не любила Гейзела. – Спочатку пройдуся босоніж.

Мері здвигнула плечима.

– Як хочеш. Гордість призводить до страждань. Я навчу тебе бути більш обережною. Ну, тоді ходімо.

Відтак вони пішли пішки. Проте «йти» через вкриту хащами та галькою дорогою в тонких сріблястих туфельках на високих французьких підборах – то було невеселе видовище. Рілла сяк-так кульгала й хиталася всю дорогу, поки вони не вийшли на стежку гавані. Але іти в тих злощасних туфлях далі вона вже не могла. Вона зняла туфельки, гарні шовкові панчішки й пішла босоніж. Приємніше не стало. Ніжки в неї – дуже чутливі, тож галька і ями на дорозі завдавали болю. Пухирці на п’ятках боліли не менше. Але фізичний біль – ніщо, у порівнянні з болем, якого їй завдало таке приниження. Яка прикрість! От би Кеннет Форд побачив зараз, як вона шкутильгає, наче маленька дівчинка з синяком від каміння! Ох, який жахливий кінець такої прекрасної вечірки! Їй залишалося хіба що плакати… яка катастрофа. Нікому до неї ніякого діла… усім на неї байдуже. Ну, якщо вона простудиться після такої прогулянки додому босоніж по вогкій росяній дорозі, можливо, вони пошкодують. Вона тихцем витерла сльози шаликом… носові хусточки, схоже, зникли так само як і черевики… але вона ніяк не могла впоратися з сопінням. Ставало все гірше й гірше!

– Ти так швидко простудишся, – зауважила Мері. – Ти мала б знати, сидячи на цих скелях у такий вітер. Твоя мама більше тебе так легко не відпустить, кажу тобі. Вечірка – то було неймовірно! Левісони знають, як усе організувати, я їм так і сказала, хоча Гейзела Левісона я не вибирала. Ох, вона аж спохмурніла, коли побачила, як ти танцюєш з Кеном Фордом. Як і та маленька зухвала дівчина Етел Різ. А він ще той кавалер!

– Не думаю, що він кавалер, – сказала вона настільки зухвало, наскільки дозволили відчайдушні шморгання.

– Ти дізнаєшся про чоловіків більше, коли доростеш до мого віку, – по-дорослому зауважила Мері. – Зарубай собі на носі, не треба йняти віри всьому, що вони тобі говорять. І не дозволяй Кену Форду думати, що йому достатньо кинути хусточку, аби тримати тебе на повідку. Більше гордості, дитинко.