Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Ці погрози та повчання Мері Венс несила було терпіти! Нестерпно було йти кам’янистою дорогою босими ногами й вкритими пухирями п’ятками! Несила було плакати, не маючи при собі носової хусточки, але й сліз вона стримати не змогла.

– Я не думаю… – шморг, – про Кеннета… – шморг, – Форда… – ще двічі шморгаючи, – зовсім, – розплакалася вимучена Рілла.

– Ну, не розкисай, дитинко. У твоїх інтересах враховувати поради старших. Я бачила, як ти пішла з Кеном до піщаного пляжу й довго там з ним пробула. Якби твоя мама дізналася, їй би не сподобалося.

– Я розкажу про це мамі… і панні Олівер… і Волтеру, – між шморганням видихнула Рілла. – Ти кілька годин просиділа з Міллером Дуґласом на сітях для лобстера, Мері Венс! А що скаже пані Еліот, якщо дізнається?

– Ох, я не буду з тобою сперечатися, – раптом стихла Мері. – Я тільки скажу, що тобі спочатку потрібно підрости, а потім таким займатися.

Рілла уже й не намагалася приховати свої сльози. Усе зіпсували… навіть ту красиву, мрійливу, романтичну освітлену місячним сяйвом годину, із Кеннетом на піску сплюндрували й знецінили. Вона ненавиділа Мері Венс.

– Ну, що не так? – спантеличено вигукнула Мері. – Чого ти плачеш?

– Ноги болять, – схлипнула Рілла, збираючи докупки залишки своєї гордості.

Визнати, що вона плаче через ногу – не надто велике приниження, якщо хтось розважається за її рахунок, твої друзі про тебе забули, а інші намагаються тебе повчати.

– Хто б сумнівався, – приязно промовила Мері. – Не зважай. Я знаю, де в чистій коморі Корнелії лежить горщик з гусячим жиром, такий з жодним витонченим кремом на світі не зрівняється! Я намащу тобі на ногу перед сном.

Гусячий жир на п’ятки! Ось чим закінчилася перша вечірка, перший кавалер і перший романтичний вечір під місячним світлом!

Рілла перестала плакати, явно невдоволена тим, що намарне проливала сльози і й у смиренному відчаї пішла спати до ліжка Мері Венс. За вікном на крилах вітру прилетів похмурий світанок. Капітан Йосій таки дотримав свого слова й вивісив державний прапор Великобританії на маяку Чотирьох Вітрів. Він розвивався на сильному вітрі під захмареним небом, наче доблесна непереможна провідна зоря.

Рілла бігла через залитий сонцем розкішний кленовий гай за Інглсайдом до улюбленого закутка Веселкової Долини. Вона сиділа на вкритому мохом камені серед папороті, підперши руками підборіддя, і байдуже дивилася вперед на блискуче блакитне небо серпневого пообіддя… таке блакитне, мирне, незмінне, воно наче зависло над долиною ще з тих солодких останніх днів літа, які збереглися в її пам’яті.

Вона хотіла побути на самоті… все обдумати… звикнути, якщо можливо, до нового світу, у який її, схоже, раптово й повністю пересадили, збивши з пантелику. Вона була… чи могла вона бути… тою Ріллою Блайт, яка шість днів тому танцювала на маяку Чотирьох Вітрів… всього- на-всього шість днів тому? Ріллі здавалося, що за ці шість днів вона пережила більше, ніж за все своє життя… і якщо твердження, що ми «повинні рахувати час за кількістю ударів серця» [10] Цитата з вірша Філіпа Бейлі «Фестус» ( англ . «Festus») – прим. пер . , правильне, то Рілла мала рацію. Того вечора всі надії, страхи, тріумфи й приниження здавалися далеким відлунням минулого. Невже вона справді плакала тільки тому, що про неї забули, що довелося йти додому з Мері Венс? Ох, сумно думала собі Рілла, якими банальними, абсурдними тепер були причини її сліз. Зараз вона могла плакати з власної волі… але не плакатиме… вона не повинна. Як там сказала мама, дивлячись на неї, своїми блідими вустами й болісним поглядом, якого Рілла в неї ніколи не бачила:

Так, правда. Вона повинна бути сміливою… як мама… як Нан… і Фейт… Фейт, яка кричала з палаючими очима «Якби ж я була чоловіком і теж змогла піти!» Коли очі боліли, а горло пекло, вона ненадовго сховалася у Веселковій Долині, просто щоб усе обдумати й пригадати, що вона більше не дитина… вона виросла, а жінки повинні стійко сприймати такі виклики. Але було… гарно… тут і тепер залишитися на самоті, коли ніхто тебе не бачить, коли не варто перейматися, що люди вважатимуть тебе боягузкою, якщо побачать мимовільні струмки сліз.

Як солодко, як по-лісовому пахла папороть! Як м’яко хилилося й шепотіло до неї велике хвилясте віття хвої! Як по-ельфійськи звучали дзвіночки «Трьох Закоханих»… лиш один передзвін, наче бриз, промчав у повітрі! Як пурпуровий невловимий туман розвивався, наче ладан навколо олтаря пагорбів [12] Алюзія на тексти поета Джорджа Вільяма Рассела ( прим. пер .). ! Як вітер білив кленові листочки, допоки лісок повністю не вкривав блідий сріблястий цвіт! Вона бачила все це сотню разів, а, схоже, усі обриси світу змінилися.