Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Я не бачила Кеннета ще з вечірки. Якось ввечері він прийшов сюди, коли повернувся Джем, але я тоді пішла. Не думаю, що він про мене згадував… принаймні ніхто мені про це не сказав, і я вирішила не питати… але байдуже. Тепер це не має жодного значення. Єдине, що тепер має значення – так це те, що Джем іде добровольцем на дійсну військову службу, а через кілька днів вирушить до Валкартьє [15] Муніципалітет у Канаді, де з часів Першої світової війни розташувалася військова база ( прим. пер .). . Мій дорослий, неймовірний брат Джем. Ох, я так ним пишаюся!

Думаю, Кеннет також записався б у добровольці, якби не щиколотка. Цілком передбачувано. Він у мами – єдиний син, як би жахливо вона почувалася, якби він пішов. Єдиний син навіть думати про військову службу не повинен!»

Волтер саме гуляв долиною, де сиділа Рілла, схиливши голову й схрестивши руки. Коли він побачив Ріллу, різко повернувся, аби піти геть, а тоді так само різко повернувся назад і пішов до неї.

– Рілло-ма-Рілло, про що ти думаєш?

– Все так змінилося, Волтере, – тужливо мовила Рілла. – Навіть ти… ти змінився. Тиждень тому всі ми були такі щасливі… і… і… тепер я просто не можу прийти до тями. Я розгубилася.

Волтер сів на камінь біля Рілли й взяв її маленьку милу ручку.

– Боюся, нашому старому світові настав кінець, Рілло. З цим потрібно змиритися.

– Як важко думати про Джема, – виправдовувалася Рілла. – Іноді я на хвильку забуваюся, відчуваю таке захоплення й гордість… а тоді усе знову налітає на мене, наче холодний вітер.

– Я заздрю Джему, – похмуро зізнався Волтер.

– Заздриш Джемові! Ох, Волтере, ти… ти ж не хочеш піти з ним?

– Ні, – мовив Волтер, дивлячись тупо перед собою на смарагдові алеї долини, – ні, я не хочу йти. Ось в чому проблема. Рілло, я боюся йти. Я боягуз.

– Неправда! – Рілла вибухнула. – Але ж будь-хто боявся б піти. І ти теж… бо ж тебе можуть вбити.

– Я й не проти, якщо не болітиме, – промимрив Волтер. – Не думаю, що я боюся смерті… я радше боюся болі, яка може наступити до смерті… одразу померти, щоб усе закінчилося – це не так вже й погано. Але помирати! Рілло, я завжди боявся болю… ти це знаєш. Не можу нічого з цим вдіяти. Здригаюся від однієї думки про те, що мене можуть покалічити чи осліпити. Рілло, я про це думати не можу. Бути сліпим… ніколи більше не бачити краси цього світу… місячного сяйва Чотирьох Вітрів… зірок, що блискотять між ялинами… туману над затокою. Я мушу піти… Я мушу хотіти піти… але не можу… бісить одна лише думка про це… мені соромно… соромно.

– Але Волтере, ти все одно не можеш піти, – жалібно мовила Рілла. Вона вже втомилася від страху, що Волтер врешті решт піде. – Ти ще ослаблений.

– Ні. У мене зараз найкраще самопочуття за останній місяць. Я б пройшов будь-який огляд, я знаю. Усі думають, що я ще ослаблений, а я це тільки використовую. Я… я повинен був народитися дівчинкою, – завершив Волтер у пориві нестримної гіркоти.

– Та навіть якби не слабість, не варто б тобі було іти, – схлипнула Рілла. – А що б робила мама? Вона так побивається за Джемом. Їй би було смертельно боляче дивитися, як ви обоє йдете.

– Ох, я не піду… не хвилюйся. Кажу ж тобі, я боюся іти… боюся. Сам собі я можу в цьому зізнатися. Яке полегшення відверто розповісти про все тобі, Рілло. Я б не звірився більше нікому, Нан і Ді ставилися б до мене з презирством. Але я ненавиджу все це… страх, біль, жахіття. Війна – це не уніформа чи муштра… мене мучать всі ті старі історії, які я вичитав. Я не можу заснути вночі, я бачу речі, які вже відбулися… бачу кров, ницість, нещастя всього цього. А багнети! Я можу багато чого стерпіти, але не це. Навіть думка про це жахає… а ще більше жахає те, що потрібно здійснювати, а не отримувати… вдуматися тільки в те, що доведеться добивати багнетом іншу людину.

Волтер скорчився й здригнувся.

– Думати про це весь цей час… мені здається, Джем і Джеррі над цим взагалі не замислюються. Вони сміються й говорять про «притлумлення варварів»! А я з розуму сходжу, дивлячись на них у формі. А вони ще думають, що я дратуюся, бо не підхожу на службу.

Волтер гірко засміявся.

– Не надто приємно почуватися боягузом.

Але Рілла обійняла Волтера й поклала свою голівку йому на плече. Вона була рада, що він не хоче піти… ще хвилину тому вона була така налякана. Як приємно, що Волтер звірив їй усі свої турботи… їй, не Ді. Вона уже не почувалася самотньою чи зайвою.

– Ти мене не зневажаєш, Рілло-ма-Рілло? – тужливо спитав Волтер. Думка про те, що Рілла може його зневажати, завдавала йому болю… такого болю, наче то була Ді. Він раптом усвідомив, як любить свою милу маленьку сестричку, її зворушливі оченята й стурбоване, дівоче личко.