Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

– Веселий ритм місячного сяйва для веселощів русалок, – м’яко процитував Кеннет один із Волтерових віршів.

Він і вона наодинці серед чар звуків та пейзажів! От би ще туфельки так не натирали! І якби вона говорила трішки розумніше, як панна Олівер… ба, якби хоча б говорила так, як до інших хлопців! Але слова не приходили, вона могла тільки слухати й знову й знову мимрити коротенькі звичні фрази. Можливо, її мрійливі очі, впадинка над губами та витончене горло красномовно говорили замість неї. У будь-якому випадку, Кеннет не поспішав пропонувати повертатися назад, а коли вони таки повернулися, вечеря була в самому розпалі. Він знайшов для неї місце біля вікна на кухні маяка, сів поруч на підвіконня, поки вона їла морозиво й торт. Рілла дивилася поперед себе, думаючи, як гарно пройшла її перша вечірка. Вона її ніколи не забуде. Кімната відлунювала сміхом і жартами. Красиві молоді оченята виблискували й сяяли. З павільйону долинала мелодія скрипки та ритмічні па танцівників.

Але серед групи хлопців, що зібралися біля дверей і схвильовано щось обговорювали, було неспокійно. Молодий юнак пробився крізь юрбу й став біля порогу, похмуро дивлячись вперед. То був Джек Еліот з того краю гавані… студент медичного факультету університету Макгілла, тихий хлопець, не надто зацікавлений у соціальному житті. Його запросили на вечірку, але не надто розраховували на його прихід, адже йому треба було їхати того дня до Шарлоттауна, а повернутися звідти він мав пізно. Але він був тут… тримаючи в руках згорнуту газету.

Гертруда Олівер визирнула з-за рогу, подивилася на нього й знову здригнулася. Врешті-решт, вона все-таки насолоджувалася вечіркою, адже зустрілася зі знайомим з Шарлоттауна, який, бувши нетутешнім і значно старшим за більшість гостей, почувався зайвим і з радістю склав компанію цій розумній дівчині, яка говорила про все, що коїлося у світі та різноманітні події із завзяттям і енергійністю справжньої людини. Насолоджуючись приємним товариством, вона й зовсім забула про всі негаразди того дня. Тепер вони раптом повернулися до неї. Які новини приніс Джек Еліот? У пам’яті раптом спливли рядки з вірша «гулянки звуки гупають вночі»… «Та раптом – вслухайтеся! – то похоронні дзвони!» [9] Цитати з поеми Джорджа Байрона «Паломництво Чайльда Гарольда» у перекладі В. Богуславської ( прим. пер .). … чому вона згадала про це зараз? Чому Джек Еліот замовк… так, наче йому не було що сказати? Чому він просто стовбичив тут, пильно вдивляючись з важливим виглядом?

– Спитай його… спитай його, – гарячково звернулася вона до Аллана Далі. Але хтось уже спитав. Раптом у кімнаті запала тиша. Мелодія скрипки знадвору змовкла, там теж запала тиша. Здалеку до них долинав стогін затоки… з Атлантичного океану наближався шторм. Дівочий сміх долинав зі скель й одразу розсіювався, наче злякавшись раптової тиші.

– Англія сьогодні оголосила війну Німеччині, – повільно промовив Джек Еліот. – Щойно я поїхав з міста, прийшла ця телеграма.

– Боже, допоможи! – прошепотіла Гертруда Олівер, затамувавши подих. – Мій сон… мій сон. Перша хвиля, – вона подивилася на Аллана Далі й спробувала посміхнутися.

– Це Армагедон? – спитала вона.

– Боюся, що так, – серйозно мовив він.

Навколо вибухнув хор вигуків… Здебільшого легке здивування й інтерес. Мало хто зрозумів важливість цього повідомлення… ще менше розуміли, що це означає для них. Незабаром танці поновилися, а задоволений гул був таким голосним, як ніколи. Гертруда й Аллан Далі стиха стурбовано обговорювали новини. Волтер Блайт зблід і покинув кімнату. Надворі він зустрів Джема, що поспішно підіймався сходами.

– Джеме, ти чув новини?

– Так. Волинщик наближається. Ураааа! Я знав, що Англія не залишить Францію в біді. Я намагався вмовити капітана Йосія підняти прапор, але він сказав, що до сходу сонця не варто. Джек сказав, що завтра збиратимуть добровольців.

– Скільки шуму з нічого, – зневажливо промовила Мері Венс, коли Джем пішов. Вона сиділа з Міллером Дуґласом на сітях для лобстера, не те, що не романтичне, ще й вкрай незручне місце для сидіння. Але Мері й Міллер почувалися страшенно щасливими, сидячи на ньому. Міллер Дуґлас був рослий, дужий неотесаний хлопчина, який вважав язик Мері Венс надзвичайно обдарованим, а її невинні очі-зірки – чи не найбільшими в окрузі. Обоє не мали ані найменшого поняття, чому це Джем Блайт хотів вивісити прапор на маяку.

– Ну і що, буде війна в Європі чи ні? Я певна, нас це не стосується.