Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Карл Мередіт йшов з Мірандою Прайор, радше щоб насолити Джо Мілгрейву. Усі знали, що Джо дуже вже подобалася вищезгадана Міранда, але через свою сором’язливість він не міг до неї підступитися. Джо міг би зібрати всю свою хоробрість в кулак і пройтися з Мірандою, якби ніч була темна, але тут, при місячному світлі, він не наважувався. Відтак хлопець плентався за процесією й думав, що залюбки сказав би Карлу Мередіту те, що не можна людині висловити [8] Цитата з Біблії: «чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити», використано переклад І. Огієнка ( прим. пер .). . Міранда була донькою Вусаня-з-місяця. Татова непопулярність на неї не поширилася, але й вона не надто далеко втекла. Бліде, звичайнісіньке маленьке створіння, що звикло нервово хихотіти. У неї було сріблясте світле волосся, очі, як дві порцелянові блакитні орбіти, так, наче її ще в дитинстві до смерті налякали, а вона так і не оговталася. Вона б краще пройшлася з Джо, аніж з Карлом, з яким їй не було надто затишно. Та й це почесно йти поруч з хлопцем, що вчиться в коледжі та ще і є сином пастора.

Ширлі Блайт прямував з Юною Мередіт, обоє простували мовчки, така вже в них була натура. Ширлі – шістнадцятирічний хлопчина, спокійний, чуйний, задумливий, жартівливий. Він все ще був «маленьким смуглявим хлопчиком» Сьюзан. У нього було русяве волосся, карі оченята й чиста загоріла шкіра. Йому подобалося йти з Юною Мередіт, адже вона ніколи не змушувала його говорити й не обтяжувала його своїм торохкотінням. Уна була такою ж милою й скромною дівчинкою, як в часи Веселкової Долини, її великі темно-сині оченята все ще зберегли мрійливість і чистий розум. У неї була потайна, добре схована прихильність до Волтера Блайта, про яку ніхто й не здогадувався. Окрім Рілли. Рілла це підтримувала й хотіла, аби Волтер відповів взаємністю. Уна подобалася їй більше, аніж Фейт, чия краса та впевненість затьмарювала інших дівчат. А Рілла зовсім не хотіла, аби її хтось затьмарював.

Але тепер вона була дуже щаслива. Так приємно було простувати з друзями темною, слабо освітленою дорогою, оточеною маленькими ялинами та соснами, чий бальзам наповнював усе навколо ароматами смоли. Луги, освітлені сонцем, ховалися за західними пагорбами. Перед ними відкрилася залита світлом гавань. У маленькій церкві над гаванню задзвенів дзвін, темрявою полилася протяжна мелодія. Затоку заповнило сріблясто блакитне світло. Усе було таким прекрасним – чисте повітря з соленим присмаком, бальзам ялин, сміх друзів. Рілла любила життя – його цвіт і блиск. Вона любила ритм музики, гул веселої розмови; вона хотіла йти цією сріблястою затіненою дорогою вічно. То була її перша вечірка, тож вона прекрасно проведе там час! У світі не було чим перейматися… навіть веснянками й довгими ногами… хіба що трішки побоюватися, що ніхто не запросить її до танцю. Як добре й прекрасно просто жити… у свої п’ятнадцять… бути красивою. Рілла захоплено вдихнула… і різко завмерла. Джем розказував Фейт якусь історію… щось про події Балканської війни.

– Лікар втратив обидві ноги… їх просто роздробило до пульпи… його залишили вмирати на полі бою. А він повз від одного чоловікова до іншого, до всіх, хто був навколо… Скільки міг. Він зробив усе можливе, щоб полегшити їхні страждання… зовсім не думав про себе… він саме намагався накласти пов’язку на ногу якогось чоловіка, коли його застала смерть. Вони знайшли його там, мертві руки лікаря все ще міцно тримали пов’язку, кровотеча зупинилася, а життя того чоловіка було врятоване. Він герой, правда ж, Фейт? Я кажу, коли я тільки про це прочитав…

Джем і Фейт відійшли далі, їх уже було не чути. Гертруда Олівер раптово здригнулася. Рілла співчутливо стиснула її руку.

– Правда страшно, панно Олівер? Не знаю, чому Джем у час, коли всі веселяться, розказує такі жахливі речі.

– Думаєш, страшно, Рілло? А я вважаю, що це прекрасно… красиво. Така історія змушує соромитися тих, хто коли-небудь сумнівався в людській природі. Вчинок цього чоловіка – величний. Ось як людство відповідає ідеалу самопожертви. Не знаю, чому я здригнулася. Вечір доволі теплий. Можливо, хтось іде в темряві, а зорянисте місце стане йому могилою. Отаке пояснення старим забобонам. Ну, не думатиму про це в такий гарний вечір. Знаєш, Рілло, коли надходить вечір, я завжди тішуся, що живу в селі. Ми відчуваємо справжній шарм ночі, чого містянам ніколи не зрозуміти. Кожний вечір у селі – красивий, навіть у час штормів. Я люблю дикий вечірній шторм на цьому старому березі морської затоки. А в такий вечір, як цей – усе аж надто красиве… вечір належить молодості, країні мрій, а я цього трішки боюся.