Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

– Льєж і Намур тепер належать Бельгії, – похитав головою лікар. – Ой, не подобається мені це все… ой, не подобається.

– Не втрачайте самовладання, пане лікарю, любий. Їх просто захищають іноземці, – величаво зауважила Сьюзан. – Почекайте, поки німці почнуть воювати проти англійців. Ото вже буде інша історія, можете повірити.

Лікар знову похитав головою, але вже не так сумно. Можливо, вони всі підсвідомо поділяли переконання Сьюзан, що «тонка сіра лінія» незламна, попри переможну ходу вимуштруваних німецьких мільйонів. У будь-якому випадку, коли настав той жахливий день… перший із вервечки жахливих днів… новини, що Британській армії довелося виступити, змусили їх розгублено витріщатися один на одного.

– Це… це неправда, – видихнула Нан, ховаючись у тимчасовому притулку недовіри.

– Я відчувала, що сьогодні надійдуть погані новини, – мовила Сьюзан, – сьогодні без жодної на те причини це котяче створіння перетворилося в пана Гайда, а це поганий знак.

– Розбита, стомлена, але недеморалізована армія, – бурмотів лікар, читаючи звіти з Лондона. – Невже так можна говорити про армію Англії?

– Тепер уже війна не скоро закінчиться, – у відчаї вигукнула пані Блайт.

Віра Сьюзан, затьмарена на мить, знову повернулася з тріумфом.

– Пам’ятайте, пані лікарко, люба, що британська армія – це не британський військово-морський флот. Ніколи про це не забувайте. Росіяни теж на підході, хоча я про росіян багато не знаю, а відтак, не дуже на них покладаюся.

– Росіянам забракне часу, аби врятувати Париж, – похмуро зауважив Волтер. – Париж – це серце Франції, дорога туди відкрита. Ох, якби ж то, – а тоді він раптом зупинився й вийшов.

Після такого паралізованого дня мешканцям Інглсайду вдалося «жити далі», навіть зіштовхнувшись віч-на-віч з найпохмурішими новинами. Сьюзан шалено працювала на кухні, лікар поїхав на огляд, Нан і Ді почали займатися справами Червоного Хреста, а пані Блайт поїхала до Шарлоттауна на збори Червоного Хреста. Рілла, виплеснувши всі свої почуття бурхливою рікою сліз у Веселковій Долині й рядками в щоденнику, згадала, що визвалася бути героїнею. Вона думала, що робить справді героїчний вчинок, ставши волонтером й одного дня об’їхавши на старому сірому коні Абнера Кроуфорда весь Глен та Чотири Вітри, збираючи обіцяні постачання для Червоного Хреста. Один з інглсайдських коней кульгав, лікарю треба було іншого скакуна, тож не залишалося нічого іншого, як взяти кобилу Кроуфорда, спокійну, неспішну товстошкіру істоту з доброзичливою звичкою зупинятися кожні кілька ярдів, аби скинути муху з однієї ноги іншою. Рілла відчувала, що витримати все це, а ще й той факт, що німці лише за п’ятдесят миль від Парижа – майже неможливо. Але вона хоробро вирушила виконувати доручення отримавши неймовірні результати.

Пізно пополудні вона вже прямувала на бричці, наповненій різними посилками, і виїхала на трав’янисту довгу стежку, що вела до берега гавані, думаючи, чи варто було їхати до будинку Андерсонів. Андерсони були страшенно бідні, навряд чи пані Андерсон мала що дати. З іншого боку, її чоловік, вроджений британець, працював у Кінгспорті, коли почалася війна, одразу поплив до Британії й записався добровольцем, навіть не приїхавши додому й не надіславши достатньо грошей, аби вони змогли протриматися. Тож пані Андерсон може образитися, якщо її дім обійдуть стороною. Рілла вирішила навідатися. Згодом час від часу вона про це шкодувала, але врешті-решт залишилася задоволена, що пішла.

Будинок Андерсонів був маленький, напівзруйнований, він похилився в ліску серед пошарпаних ялин біля берега, ніби соромлячись самого себе й намагаючись ховаючись від людського ока. Рілла прив’язала свого сірого коня до хиткого паркану й підійшла до дверей. Вони були відчинені. Те, що вона побачила за ними, змусило її безмовно застигнути на місці.

Крізь відкриті двері малої спальні навпроти, Рілла побачила пані Андерсон, що лежала на неохайному ліжку. Пані Андерсон померла. Не було жодних сумнівів. Не було також сумнівів, що огрядна, замурзана, руда, червонолиця й надто дебела жінка, яка сиділа біля виходу, спокійно курячи люльку, виглядала цілком живою. Вона ліниво хиталася вперед-назад серед усього цього бруду й безладу, зовсім не звертаючи уваги на пронизливий лемент, що долинав із колиски, яка стояла посеред кімнати.

Рілла знала жінку за зовнішністю та характером. То була пані Коновер, тітка пані Андерсон; вона жила в рибацькому селищі. Жінка зловживала випивкою й курінням.