Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Рілла дістала одіж – дешеву, благеньку, яку бідолашна мати приготувала для дитини. Але це не розв’язало проблему перевезення немовляти. Рілла безпорадно озирнулася навколо. Ох, була б тут мама… або Сьюзан! Її погляд зупинився на величезній голубій супниці за буфетом.

– Можна я покладу… покладу його сюди? – спитала вона.

– Ну, то справа не моя, то бери. Тільки не покльоцкай, якшо вийде… бо Джим здійме бучу, якшо живий вернеться… а він вернеться, бо який з него толк. Він притяг стару супницю з Англії… казав, шо то фамільна. Вони з Мін нею ніколи не користувалися… в них з роду не було достатньо супу, шоб туди налити… але для Джима та супниця то ж був цілий світ. Він за шось міг дуже чіплєтись, але його ніц не хвилювало шо наїдків в них для того посуду нема.

Вперше в житті Рілла Блайт торкнулася дитини… підняла… загорнула в ковдру, тремтячи, як би його не впустити чи… чи не завдати шкоди. А тоді поклала в супницю.

– А воно не задуситься? – стурбовано спитала вона.

– Та навіть якшо вдуситься, нема біди, – відповіла пані Коновер.

Нажахана Рілла трішки послабила згорток біля обличчя дитини. Дитя вже не плакало, просто дивилося на неї. На маленькому потворному обличчі кліпали великі темні очі.

– Краще, шоб його вітер не продув, – застерегла пані Коновер. – Воно ж помре.

Рілла обгорнула супницю малою подертою ковдрою.

– Передасте мені його, будь ласка, коли я залізу до брички, добре?

– Ясно шо, передам, – буркнула пані Коновер, підводячись з крісла.

Ось так Рілла Блайт в’їхала в дім Андерсонів затятою дитиноненависницею, а виїхала, везучи дитя в супниці на колінах!

Рілла думала, що ніколи не добереться до Інглсайду. У супниці панувала дивна тиша. З одного боку, вона була вдячна, що дитина не плакала, але хотіла почути хоча б якийсь писк, як доказ, що дитина жива. А якщо воно задихнулося! Рілла не наважувалася заглянути в згорток, бо ж дув такий вітер, справжнісінький ураган, вона «затамувала подих», що б там не сталося. Вона була така вдячна, коли нарешті дісталася гавані біля Інглсайду.

Рілла занесла супницю до кухні й поставила її на стіл просто перед носом Сьюзан. Та заглянула до супниці й чи не вперше в житті оніміла.

– І що ж це таке? – спитав лікар, який саме зайшов на кухню.

Рілла розповіла всю історію.

– Я просто мусила його принести, татку, – завершила вона. – Я не могла його там залишити.

– І що ж ти з ним робитимеш? – холодно спитав лікар.

Рілла не очікувала такого запитання.

– Ми… ми можемо залишити його ненадовго… хіба ні… поки все не влаштується? – спантеличено запнулася вона.

Лікар Блайт хвилину чи дві ходив туди-сюди по кухні, поки дитя витріщалося на білі стінки супниці, а до Сьюзан, схоже, повертався дар мовлення.

Нарешті лікар подивився на Ріллу.

– Мале дитя – це багато додаткової роботи й турбот у домі, Рілло. Нан і Ді наступного тижня їдуть в Редмонд, ані мама, ані Сьюзан за таких обставин не зможуть викроїти часу для цих турбот. Якщо хочеш залишити дитину, мусиш за нею глядіти сама.

– Самам! – спантеличення Рілли стерло всі граматичні правила. – Але ж… тату… я… я не можу!

– Буває, навіть молодші за тебе дівчатка доглядають за дітьми. Можеш звертатися за порадами до нас із Сьюзан. Якщо не можеш, мусиш віднести дитя назад до Мег Коновер. Очевидно, там дитина довго не проживе – вона надто вразлива й потребує особливої уваги. Сумніваюся, що маля виживе й у сиротинці. Але я не можу скинути дитя на плечі твоїй мамі чи Сьюзан.

Лікар вийшов з кухні, суворий і непохитний. Десь глибоко в душі він добре знав, що маленький мешканець великої супниці залишиться в Інглсайді, але хотів переконатися, що й Рілла поводитиметься гідно в даній ситуації.

Рілла сиділа й безпорадно дивилася на дитину. Абсурдно вважати, що вона зможе про неї піклуватися. Але… про неї хвилювалася бідолашна мала слабка й уже смертельно втомлена мама… і ця страшна стара Мег Коновер.

– Сьюзан, а що потрібно робити з дитям? – меланхолійно спитала вона.

– Ти повинна щодня пильнувати, аби дитині було тепло й сухо, мити її, переконатися, що вода не загаряча й не захолодна, а ще годувати кожні дві години. Якщо починаються кольки, класти на животик щось гаряче, – якось мляво й рівно відповіла Сьюзан.

Маля знову заплакало.

– Певне, воно зголодніло… треба його погодувати, – з відчаєм у голосі промовила Рілла. – Сьюзан, скажи, що мені дістати, я дістану.

Прислухаючись до інструкцій Сьюзан, дитині зготували порцію молока й води, пляшечку взяли в кабінеті лікаря. Тоді Рілла витягла дитину зі супниці й погодувала її. Вона принесла з горища старий кошик, у якому сама лежала в дитинстві, і вклала туди немовля, яке в ньому й заснуло. Вона занесла супницю в комору. А тоді сіла все обдумати.