Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

– До Різдва війна закінчиться, – сказав Джо Вікерс.

– Нехай європейські нації воюють одна з одною, – мовив Абнер Різ.

– Коли він був ще хлопчиком, я бив його безліч разів, – вигукнув Норман Дуґлас, здавалося, звертаючись до когось з високих військових чинів Шарлоттауна. – Так, сер, я його добряче віддубасив, він тепер важлива персона.

– На кону існування Британської Імперії, – зауважив священник методистської церкви.

– Звичайно, це пов’язано з уніформами, – зітхнула Ірен Говард.

– Ця війна має комерційний характер, усе сказане й зроблене не варте й краплини канадської крові, – мовив незнайомець з готелю на березі.

– Родина Блайтів легко це все сприймає, – зауважила Кейт Дрю.

– Їхні молоді дурні просто встряють ще в одну пригоду, – буркнула Натан Кроуфорд.

– Я в Кітченері цілком впевнений, – промовив лікар з іншого берега гавані.

За ці десять хвилин Рілла пережила послідовно напади злості, сміху, презирства, депресії та натхнення. Ох, люди такі… потішні! Як мало вони розуміють. «Легко сприймають» – справді… навіть коли Сьюзан всю ніч очей не могла стулити! Кейт Дрю завжди була таким зухвалим дівчиськом.

Ріллі здавалося, що вона в якомусь жахливому нічному кошмарі. Невже це ті люди, які ще три тижні тому говорили про врожаї, ціни й місцеві плітки?

Надходив поїзд… мама тримала руку Джема… Собака Понеділок її облизував… усі прощалися… прибув потяг! Джем спочатку поцілував Фейт… стара пані Дрю істерично зойкнула…. хлопець, якого вів Кеннет, бадьоро скрикнув… Рілла відчула, як Джем стискає її руку… «Прощавай, Павуче»… хтось поцілував її щоку… вона вірила, що то був Джеррі, але не була до кінця в цьому певна… вони поїхали… потяг вирушив… Джем і Джеррі махали всім на пероні… усі махали у відповідь… мама й Нан досі усміхалися, ніби й забули зняти усмішку з обличчя… Понеділок тужливо завивав, священник методистської церкви заледве втримав його, аби собака не побіг за потягом… Сьюзан махала своїм найкращим капелюшком і вигукувала «ура», наче чоловік… невже вона зійшла з розуму?… потяг завернув. Вони поїхали.

Рілла глибоко вдихнула й прийшла до тями. Раптово запала тиша. Не залишалося нічого іншого, як повернутися додому… і чекати. Лікар та пані Блайт ішли разом… як і Нан з Фейт… як і Джон Мередіт і Розмарі. Волтер, Юна, Ширлі, Ді, Карл і Рілла ішли групкою. Сьюзан знову одягнула капелюшка на голову задом наперед і похмуро йшла на самоті. Ніхто й не помітив відсутності собаки Понеділка. Коли виявили пропажу, Ширлі повернувся за ним. Він знайшов Понеділка, той скрутився в одному з відділів біля станції, і спробував виманити його додому. Але Понеділок не зрушив з місця. Він тільки змахнув хвостом, показуючи, щов нього не залишилося почуттів, тож жодні вмовляння не допоможуть.

– Думаю, Понеділок вирішив чекати там, поки Джем не повернеться, – промовив Ширлі, намагаючись засміятися, приєднуючись до інших. Саме це собака Понеділок й зробив. Його любий господар поїхав… він, Понеділок, якому демон в одежі методистського священника злісно й навмисно не дозволив піти за господарем. Тому він, Понеділок, сидітиме тут, поки хрипке чудовисько, з якого йде дим, яке забрало його героя, не поверне його назад.

Ох, чекай тут, маленький вірний собако з м’якими розумними збентеженими очима. Пройде ще багато довгих сумних днів, перш ніж твій товариш повернеться назад.

Лікар поїхав на виклик того вечора, тож Сьюзан, перш ніж лягти спати, навідалася до кімнати пані Блайт, подивитися, чи любій пані лікарці «добре й спокійно». Вона урочисто зупинилася біля ліжка і так само урочисто заявила:

– Пані лікарко, люба, я вирішила бути героїнею.

«Люба пані лікарка» ледь стрималася, аби не засміятися… що було зовсім негарно, позаяк вона не сміялася, відколи Рілла оголосила про такі ж героїчні наміри. Будьте певні, Рілла – слабке створіннячко в білій одежі, з обличчям, наче у квіточки й променистими юними очима, у яких палахкотіли різноманітні почуття. А Сьюзан була в простенькій сірій фланелевій нічній сорочці, червона вовняна смужка обплела її сиве волосся, наче то був оберіг від невралгії. Але загалом жодної різниці. Потрібно ж зважати на бойовий дух? Проте пані Блайт було важко не сміятися.

– Я не збираюся, – твердо продовжила Сьюзан, – нарікати, скиглити чи сумніватися в мудрості Всемогутнього більше, аніж до цього. Скиглити, зневірюватися чи звинувачувати Всемогутнього – марно, це нічого не дасть. Треба розуміти, що ми робимо – байдуже, прополюємо ми землю для цибулі чи керуємо урядом. Я зрозумію. Ці, благослови їх Боже, хлопці пішли на війну. А ми, жінки, пані лікарко, люба, мусимо жити з гідністю й не втрачати мужності.