Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Спочатку Рілла поривалася повернутися й піти. Але так не піде. Можливо, та жінка, якою гидкою вона б не була, потребує допомоги… хоча не схоже було, щоб вона взагалі переймалася чиєюсь допомогою.

– Заходь-но, – мовила пані Коновер, забираючи люльку. Вона витріщилася на Ріллу своїми маленькими щурячими очиськами.

– А… а пані Андерсон справді померла? – обережно спитала Рілла, переступаючи через поріг.

– Мертва, як дверний цвєх, – бадьоро відповіла пані Коновер. – Врізала дуба пів години тому. Я послала Джена Коновера подзвонити могильнику, шоб він покликав на допомогу. А ти ж донька лікаря, га? Ну шо, як настрій?

Рілла не побачила жодного незагромадженого стільця, а відтак і далі стояла.

– Це сталося… дуже раптово?

– Ну, вона всихалася, ше відколи нікчема Джим намилився до Англії… а шкода, шо він поїхав. Я думаю, то її наніц скосило, щойно те зачула. Два тижні тому народився оцей малий, відтоді вона ось так злягла, а сьогодні встала й вмерла, жодна жива душа такого не чекала.

– А я можу чимось до… допомогти? – завагалася Рілла.

– Боже правий, нє… хіба шо ти можеш дати раду дітям. Бо я нє. Те мале дитя кричить денно і ношно. А мені вже по цимбалях.

Рілла обережно підійшла до колисочки й більш сторожко відкинула брудну ковдру. Вона не мала наміру торкатися дитини… вона теж не вміла «давати дітям ради». Вона побачила противного карлика з червоним перекошеним малим обличчям, загорнутим у шматок вицвілої старої фланелі. Вона ще ніколи в житті не бачила противнішої дитини. Її раптово накрило відчуття жалю до покинутої осиротілої крихітки, яка «прийшла нізвідки» в це небезпечне «тут».

– А що буде з дитиною? – спитала вона.

– Бог його знає, – байдуже промовила пані Коновер. – Мін страшенно хвилювалася за нього, а тоді вмерла. Вона все казала: «Ох, шо то буде з моїм бідолашним дитям, коли мені несила буде терпіти». А я кажу, я ним перейматися не буду. Я вже виховувала хлопа, якого моя сеструха підкинула, а коли воно підросло, з нього вийшли люди, то він мені на старості взагалі не допомагає, невдячний вилупок. Я казала Мін, шо дитя треба відіслати в сиротинець, а тоді чекати на повернення Джима, аби він за тою дитиною глядів. Можеш повірити, їй та ідея не сподобалася. Отаке воно сталосі.

– Але хто доглядатиме за дитиною, поки її не заберуть до сиротинця? – наполягала Рілла. Її турбувала доля дитини.

– Певне, вже мені доведеться, – пробурмотіла пані Коновер. Вона відклала люльку й без тіні сорому добряче сьорбнула з чорної пляшки, яку дістала з полички, що стояла поруч. – Не думаю, шо те дитя довго протягне. Воно хоробливе. Мін ніколи не мала здоровля, та й воно мо’ не має. Я си думаю, шо воно ше не довго завиватиме.

Рілла посунула ковдру вниз.

– Боже, дитина зовсім без одягу, – вигукнула шокована Рілла.

– А кому, ти мені скажи, його одягати? – вимогливо й жорстоко промовила пані Коновер. – Мені було ніколи… я доглядала за Мін весь час. До речі, я вже ж казала, я про дітей ніц не знаю. Стара пані Біллі Кроуфорд була тут, коли те дитя народилося. Вона його помила, згорнула в цю фланель і ше троха доглядала. Тій істоті доволі тепло. Та й надворі холодно так, шо зуб на зуб не попадає.

Рілла притихла, дивлячись на заплакану дитину. Вона ще ніколи раніше не стикалася з трагедією життя, а ця зворушила її до глибини серденька. Їй завдавала страшного болю одна лише думка про бідолашну маму, яка саменька спускалася тінистим пагорбом, трясучись над дитиною, у якої не залишилося нікого, окрім цієї противної старої жінки. Якби вона прийшла хоч трішки раніше! Та що б вона зробила… і що їй робити тепер? Вона не знала, але повинна була щось зробити. Вона ненавиділа дітей… але просто не могла піти й залишити цю маленьку істоту на пані Коновер, яка знову прикладалася до чорної пляшки і, певне, безпробудно питиме, поки ніхто не надійде.

«Я не можу залишитися, – роздумувала Рілла. – Пан Кроуфорд сказав, що я маю повернутися додому до вечері, він хоче забрати свого поні. Ох, що ж мені робити?»

Вона прийняла раптове, відчайдушне та імпульсивне рішення.

– Я візьму дитя до себе додому, – промовила вона. – Можна?

– На, якщо хочеш, – привітно відповіла пані Коновер. – Ніц не маю проти. Бери, прошу.

– Я… я не можу його нести, – заперечила Рілла. – Я мушу керувати конем, я можу дитину впустити. Тут десь знайдеться кошик… десь, куди б я змогла покласти дитя?

– Та ніби нє. Тут майже ніц нема. Можу заклястися. Я ж кажу. Мін бідувала, воно таке ж безпорадне, як Джим. Ти оно відклий ту шуфлєду, там троха дитячого одягу. Ліпше бери все.