Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Пусте! Я можу враз новий план придумати!

І запропонував повісити перед дверима сусідньої кімнати яке-небудь страховидло.

Тут, щоб геть усе було зрозуміло, треба згадати, як на одному уроці вчителька естонської товаришка Корп запитала: «Чи немає в когось удома непотрібного кінського хомута, який батьки дозволили б віддати мені? Хочу прикрасити нову квартиру».

Як усім уже відомо — це й по телевізору показують,— нині усякі старожитності, як, наприклад, прядки, колеса від возів, кавові млинки тощо стали дуже модними, отож учительчине прохання нікого не здивувало. Каур ходив після уроків додому, а ввечері, повернувшися до інтернату, кинув на підлогу хомут із якимось реміняччям, що зветься, як ми довідалися, шлеями. А потім ще й витяг із кишені два мідних дзвіночки та бубонці. Звичайно, одразу збіглося пів-інтернату, адже багато хто вперше побачив кінську упряж так зблизька — що поробиш, краєзнавчі музеї є лише в містах! Настрій запанував благоговійний.

— Дитинство! — мовив Кійліке і згадав, що він, коли йому було ще три роки, їздив на коні.

— Вигін! — зітхнув Топп і розповів про камінь, з якого його батько залазив у сідло. А Каур наспівав:

Далеко чути дзвоники, І сяє сніг, і сяє сніг...—

і звичайно ж, перекрутив мелодію.

«Думка веде за собою дію»,— каже наш класний керівник товариш П'юкк, і це справді так. Бо саме тоді, коли ми пошкодували про те, що нині вже неможливо почути дзвін бубонців, Каур придумав, як можна цьому зарадити. Він узяв і надів хомут собі на шию. А позаяк шлеї заважали бігати коридором, то Каур узяв у Кійліке ніж і шлеї повідрізав. Прикрашати квартиру шлеями ще ніхто не додумався, тому вони звідтоді лежали під ліжком у Каура і тепер прислужилися Кійліке.

У коридорі — саме навпроти дверей кімнати хлопців восьмикласників — у стелі є гак. Ми зачепили за нього шлеї, а Каур підтягся на них і почав гойдатися.

— Добре, що в давнину шлею й по-під хвостом пропускали,— сказав Топп.— Тепер Каур зможе, у разі чого, й посидіти на ній.

Кійліке заперечив:

— Де ж це видано, щоб привидити сідали відпочити? Якщо він втомиться, краще буде замінити його.

Коли Каур обгорнувся простирадлом, ми повикручували в коридорі лампочки (привид має бути освітлений лише місячним промінням) і почали думати про те, в який спосіб можна когось у тій кімнаті розбудити й виманити в коридор.

Каур запропонував:

— Я можу звідси волати голосом привида.

Топп сказав:

— Я можу прокрастися в кімнату і смикнути когось за ноги.

Але Трауберг був проти, він сказав:

— Ні, ні, і ще раз ні. Це не годиться. Бо, як показало життя, смикання за ноги змушує лише повернутися на другий бік. Більше того: це, як видно з ранкових підйомів, навіює ще міцніший сон!

«Одна голова добре, а кілька — набагато краще»,— кажуть у народі, і це правильно. Бо тепер Кійліке пригадав, як він одного разу приніс до інтернату три копчених оселедці. І як уся кімната не могла потім спати, бо всю ніч ходили до умивальника воду пити.

Спочатку ми не втямили, до чого він це каже.

Я запитав:

— Цікаво, як ти хочеш нагодувати їх оселедцями, коли вони сплять?

А Кійліке сказав, що річ тут не в оселедцях, а в солі. Солі ж на кухні — скільки завгодно, треба тільки принести.

Я тоді приніс пачку солі, а Кійліке взяв у привида, тобто у Каура, ліхтарик. Та коли ми увійшли до сусідньої кімнати, щоб подивитися, кого тут можна пригостити сіллю, ми побачили, що вибору в нас, по суті, немає, бо лише Петерсон спав горілиць із роззявленим ротом.

— Як ти вважаєш, скільки солі потрібно, щоб викликати спрагу? — запитав я.

Кійліке не знав, що відповісти, й запропонував для початку обмежитися однією чайною ложкою.

Потому ми вислизнули з кімнати, повернули Каурові ліхтар і сховалися за напівпричиненими дверима своєї кімнати.

— Тепер він не забариться,— сказав Кійліке.— За цей час сіль уже мала б розчинитися.

Він мав рацію: двері сусідньої кімнати рипнули, й на порозі з'явився Петерсон. Але замість того, щоб зойкнути від жаху, він лише почухав потилицю, покліпав на Каура, котрий висів під стелею, і спокійнісінько почимчикував до вмивальника.

Ми були просто приголомшені його поведінкою. Ми не знали, що й думати про це.

— Ач, як буває, коли привид — ледачий! —докоряв Кійліке.— Я ж казав, що не слід сидіти на шлеї! І, по-друге, чому Каур тримав ліхтарик не в зубах?

Каур одразу врахував критику, але й це не допомогло. Петерсон, напившись води, пройшов повз нього з таким виглядом, ніби йому вже просто набридло бачити привидів, які звисають зі стелі з увімкнутим під простирадлом ліхтариком.