Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Я сказав:

— Його батьки можуть повернутися додому.

Кійліке заперечив:

— Так скоро не повернуться. Ти ж чув, вони працюють у другу зміну.

Я ще говорив про те, що Пухвель, отямившись від переляку, обов'язково повідомить про все в міліцію І вистежить нас, але Кійліке і це передбачив. Він сказав, що на те існує маскувальний одяг.

Він умовив мене узяти під пахву коричневий піджак нашого однокласника Віктора, а Кійліке взяв піджак Пеетера Топа, чиє ліжко стояло поряд із його. Усе це без дозволу, бо ті хлопці пішли саме на тренування. Піджак Віктора, щоправда, сягав мені аж по коліна і був з розірваною кишенею, скрученим коміром і м'ятими вилогами. Та Кійліке сказав, що маскувальний одяг таким і має бути.

Біля вулиці Ріннаку ми залізли у великий декоративний кущ, назви якого я не знаю,— перевдягтися. Тут мені пощастило: я знайшов пляшку, а це ж двадцять копійок! Звичайно, я взяв її, бо ліпше синиця в жмені, ніж журавель у небі. А Кійліке в цей час куйовдив собі й мені волосся та підмальовував обличчя вуглем.

Невпізнанні, ми перебігли через дорогу в сад будинку номер дев'ять, а звідти — до ґанку. Кійліке витяг з кишені пістолет і постукав руків'ям у двері.

«Зараз він підійде»,— шепотів Кійліке. Справді, пролунали кроки, двері відчинилися, і ми вздріли саме того, хто нам був потрібен. Він одразу позадкував, та Кійліке наставив пістолет і пішов за ним, повторюючи: «Собаці — собача смерть!» І звелів віддати бібліотечну книжку «Весна».

Так ми перейшли через кімнату, Пухвель спіткнувся і позирнув убік. При цьому він якось дивно захихотів. Я, звичайно, теж подивився туди, і в мене підкосилися ноги: біля дверей стояв високий чоловік: — не хто інший, як директор нашої школи.

Мій далекий друже Карлі! Я певен, що в твоєму житті траплялися жахливі хвилини, коли кров холоне в жилах і на думку спадає: бути чи не бути? Пригадай найстрашнішу з них, і ти збагнеш, що ми відчули. Зуби у Кійліке вигравали, як шкільний ксилофон. Він щосили намагався запхнути пістолет у кишеню, але це йому не вдавалося.

Єдиний, хто радів з такої халепи,— учень 7 «Б» класу Велло Пухвель. Він аж по колінах себе ляскав. Ми, сам розумієш, втупили очі в підлогу й чекали, що скаже директор. Та, на наш подив, він звернувся не до нас, а до Пухвеля, і сказав ось що:

— Ну-у, такого я від свого племінника не чекав!

На ці слова ми трохи підняли очі й помітили, що настрій у Пухвеля став не такий веселий, як досі. А коли директор голосно почав виказувати йому за несумлінне поводження з бібліотечними книгами, той зовсім скис.

«Життя повне несподіванок»,— каже народна мудрість. Так воно і є.

Бо директор ступив до нас і запитав:

— Отже, ви — посланці бібліотеки?

Ми ствердно кивнули.

— Ваше піонерське доручення — відвідувати бібліотечних боржників?

Ми знову кивнули.

— А хто з вас додумався до цього? — Він показав на пістолет і наш маскувальний одяг.

Я зрозумів, що істина хоче говорити моїми вустами, і виштовхнув Кійліке вперед:

— Це він додумався.

А Кійліке сказав:

— Це наш спільний задум,— і потяг мене за собою.

— Так, так,— директор поплескав Кійліке по плечу.— Тебе я одразу впізнав. Ти, отже, Тоотс...

У цю мить з розірваної кишені Вікторового піджака, що був на мені, випала порожня пляшка з наклейкою «Віруська біла», яку я знайшов у кущі. Директор сказав:

— А ти — Лібле [23] Тоотс, Лібле — герої книги О. Лутса «Весна». .

Він засміявся, і ми, про всяк випадок, теж, хоча нічого не зрозуміли.

Ти, мій далекий друже Карлі, читаючи ці рядки у тиші та спокої, одразу здогадаєшся, що мав на увазі наш директор. У нас на це пішло більше часу. Лише тоді, коли він запитав: «Виходить, якщо котрийсь хлопчисько затримав у себе «Пригоди Тома Сойєра», якогось дня до нього завітають Том і Гек Фіни?»,— ми почали здогадуватися. І зовсім усе зрозуміли, коли директор зауважив, що найцікавіше, напевно, визволяти книжку про Карлсона у подобі Карлсона і домоправительки.

Оце, друже Карлі, я розповів тобі про найцікавішу подію минулого місяця. «Винахідливість при виконанні піонерського доручення — це дуже важливо»,— сказав наш директор і власноручно вручив нам «Весну», яку Пухвель уже без усяких заперечень приніс із сусідньої кімнати.

Починаючи наше листування, ми домовлялися ділитися досвідом. Тепер ти знаєш, за віщо рада загону записала нам у загоновий щоденник подяку.

— Винахідливість у піонерській роботі — це дуже важливо,— підтвердила наша старша піонервожата. І тепер, коли хтось із читачів задовго тримав в себе «Пригоди Тома Сойєра», одного чудового дня на його поріг приходять Том і Гек. А якось навіть розбійники завітали, і Кійліке співав: