Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Звичайно, у нас від цього впав настрій, адже час — це найбільша цінність у житті людини, то навіщо ж його марнувати?

«Хочу все знати!» — такий плакат є в кабінеті фізики. Отак і ми: одразу стали міркувати про те, що сталося з Петерсоном.

— У Петерсона куряча сліпота,— сказав Топп, маючи на увазі, що в напівтемному коридорі він міг узагалі не помітити Каура.

На це пояснення ніхто не пристав, адже коли Петерсон повертався, Каур уже тримав у зубах увімкнутий ліхтарик. Та й від вуличного ліхтаря через вікно падає доволі світла.

— Може, він ненормальний? — припустив Кійліке, маючи на увазі, що Петерсон може бути лунатиком.

Цьому теж ніхто не повірив, адже усім відомо, що лунатики, гуляючи ночами, тримають руки простягнутими поперед себе, чого не було видно у ГІетерсона.

Потім слово взяв Трауберг і враз розв'язав це складне питання:

— Петерсон займається в історичному гуртку,— сказав Траубрег.— І там є така наука — матеріалізм, яка пояснює, що ні привидів, ні якоїсь іншої нечистої сили у природі не існує. А коли людині завчасу добряче розтлумачити, що чогось не існує, то потім ви можете дати їй оте «щось» навіть руками помацати, все одно вона вже не повірить.

Оскільки Трауберг — хлопець розумний, то вже ніхто не сумнівався, що Каур висів на шлеях даремно. Ми навіть не мали бажання солити когось іншого замість Петерсона, бо ж сила сучасної науки загальновідома, а дістати список членів історичного гуртка серед ночі було неможливо.

— Якщо в людей уже сформувався світогляд, то вони більше не зважають на те, що бачать на власні очі. Воно вже не має для них ніякого значення,— додав Трауберг і запропонував зняти Каура разом зі шлейками та білим простирадлом.

Та тільки-но ми зібралися це зробити, як зі сходів почулися кроки і стукіт ціпка, що, це всім відомо, зроблений із гілки ялівцю й належить двірникові Сидорову, котрий за сумісництвом наглядає уночі за порядком в інтернаті.

Оце я саме дійшов до того, що завідуюча інтернатом назвала порушенням нічного спокою і знущанням над старою людиною, бо завідуюча не схотіла вислухати, як усе було насправді. Тобто не було ні порушення, ні знущання. Ніхто зумисне не лякав Сидорова. Він злякався самостійно, із власної ініціативи.

«Знання — це світло, а невігластво — темрява»,— каже вчителька російської мови і має рацію. Коли б двірник Сидоров у юності ходив до історичного гуртка, він би й бровою не повів, уздрівши якогось привида.

Шлеї та інші речі, не потрібні для навчального процесу, Каур уже повідносив назад додому.

Щоб розповісти усе по щирості, я маю почати з тієї виховної години, коли до нашого класу прийшов соціолог і роздав анкети, на які треба було відповісти. Анкети отримали всі, крім нас із Кійліке, бо ми у цей час лагодили в підвалі вішалку.

Знаючи з газет про велике значення соціології, ми з Кійліке були дуже ображені тим, що нас лишили осторонь цього важливого заходу.

Кійліке сказав:

— От тобі й маєш! Карапузи з другого класу перекинули вішалку, а ми із Сіхвкою мусимо її ремонтувати! Якщо вже конче необхідно було послати мене саме з нашого класу, то хай би послали Топпа: він же вожатий у жовтенят. А тепер, бач, Топп любесенько відповідає на анкету, а до нас усім байдуже!

І Кійліке потер очі кулаком, ніби ось-ось заплаче. Звичайно, жартома.

Класний керівник товариш П'юкк зрозумів це. Він сказав:

— Не пустуй, Кійліке. У товариша соціолога просто не було з собою більше анкет. А в учительській на столі вони ще є. Після урока підеш і візьмеш два примірники — для себе і для Сіхвки.

Тепер, я продовжу відтоді, коли Кійліке вже приніс із вчительської анкети. А ще ліпше — від тієї хвилини, коли ми, вже сидячи в інтернаті, прочитали, що особа того, хто відповідає на анкету, залишиться невідомою, отже, писати треба сміло, а все написане згодиться для наукових досліджень і здобуття вченого ступеня кандидата педагогічних наук.

Кійліке дуже сподобалося оте: «залишиться невідомою».

— Це справді важливо, що наші особи залишаться невідомими,— сказав Кійліке.— Якби вони цього не пообіцяли, хто насмілився б написати, що вчитель математики задає надто багато домашніх завдань?

— Усе одно не варто ризикувати,— зауважив Топп.— Вони як захочуть, то й за почерком взнають, хто писав.

Каур, який встиг грунтовно розібратися в анкеті, заспокоїв нас: