Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Зульбахера рвало, але з рота вийшла лише дрібка зеленуватого шлункового соку.

– Ви подивіться! Досі тут? Тебе вони, певно, забули, га?

Перед 509 стояв Гандке і міряв його поглядом з голови до ніг. Був час вечірньої переклички. Блоки вишикувалися на плацу.

– Ти ж мав бути у списку. Я поцікавлюся.

Він похитувався на каблуках і витріщався на 509 світло-блакитними банькатими очима. 509 стояв тихо.

– Що? – спитав Гандке.

509 мовчав. Зачіпати старосту блоку було божевіллям. Мовчання завжди найкращий вихід. Єдине, на що він міг сподіватися, – Гандке про це забуде або поставиться до цього не так серйозно. Гандке вишкірив жовті брудні зуби.

– Що? – повторив він.

– Тоді номер записали, – спокійно відказав Берґер.

– Так? – Гандке повернувся до нього. – Ти точно знаєш?

– Так. Записував шарфюрер Шульте. Я бачив.

– У темряві? Тоді все в порядку. – Гандке досі розхитувався. – Піду поцікавлюся, воно ж не зашкодить, га?

Усі мовчали.

– Ти ще встигнеш один раз пожерти, – привітно сказав Гандке. – Вечерю. У блок-фюрера нема сенсу питати про тебе. Звернуся відразу в потрібне місце, падлюко. – Він роззирнувся і гаркнув: – Увага!

Прийшов Больте. Він, як завжди, поспішав. Дві години програвав у карти, і от тепер нарешті гра пішла. Больте знуджено кинув погляд на трупи і майже одразу зник. Гандке залишився, він послав на кухню чергових, а сам рушив до паркана з колючого дроту, який відділяв жіночі бараки від Малого табору. Зупинився під огорожею і втупився туди важким поглядом.

– Ходімо в барак, – сказав Берґер. – Хтось може залишитись надворі і спостерігати за ним.

– Я, – зголосився Зульбахер.

– Дай знати, коли він піде. Негайно!

Ветерани повсідалися у бараці. Краще було не потрапляти Гандке на очі.

– Що нам робити? – стурбовано спитав Берґер. – Чи в тої свині справді серйозні наміри?

– Може, він ще забуде. Так виглядає, що в нього черговий напад люті. Ех, якби лише в нас був шнапс, щоб його напоїти!

– Шнапс! – Лєбенталь сплюнув. – Неможливо! Цілковито неможливо!

– Може, це просто такий жарт, – мовив 509. Він не зовсім у це вірив, але такі речі ставалися в таборі часто. Есесівці справжні майстри наганяти страх. Мало хто витримував. Дехто кидався на дріт під напругою, у декого відмовляло серце.

– Я маю гроші, – прошепотів Розен до 509. – Візьми їх, я таємно проніс у табір. Ось, сорок марок. Віддай Гандке, сподіваюся, це вирішить справу.

Він запхав купюри йому в руку. 509 відчув їх і взяв майже непомітно для самого себе.

– Це нічого не дасть, – сказав він. – Гандке покладе гроші в кишеню, а потім зробить, що собі схоче.

– То пообіцяй йому більше.

– Звідки ми візьмемо більше?

– Дещо є в Лєбенталя, – сказав Берґер. – Я правий, Лео?

– Так, дещо я маю. Але якщо ми наженемо йому смаку до грошей, він приходитиме щодня, поки не забере в нас усе до решти. А тоді ми опинимося там, де й зараз. Але без грошей.

Запала тиша. Позицію Лєбенталя ніхто не вважав жорстокою. Він говорив, що треба, і йому нічого було закинути. Питання було простим: чи є сенс позбавити Лєбенталя засобів до торгу лише для того, щоб 509 отримав кілька днів відтермінування? У ветеранів буде менше їжі, можливо, саме настільки менше, що дехто, чи навіть усі, просто загинуть. Кожен з них віддав би все, якби це точно врятувало 509. Та якщо намір Гандке серйозний, то шансів у 509 мало. Тут Лєбенталь мав рацію. Безглуздо ризикувати життям десятка задля того, аби на два-три дні продовжити екзистенцію когось одного. Завдяки цьому неписаному, немилосердному закону табору вони досі жили. Вони добре це знали, але тепер не хотіли з цим миритися і шукали вихід.

– Треба було притовкти того покидька, – врешті зневірено мовив Бухер.

– Чим? – поцікавився Агасфер. – Він вдесятеро сильніший за нас.

– Якби ми всі на раз нашими мисками…

Бухер замовк. Він знав, що це ідіотизм. Якби це вдалося, повісили б з десяток людей.

– Він досі там стоїть? – спитав Берґер.

– Так. На тому самому місці.

– Може, він забуде.

– Тоді б не чекав. Він сказав, що хоче почекати, поки поїдять.

У темряві повисла смертельна мовчанка.

– Принаймні ти можеш дати йому сорок марок, – сказав за деякий час Розен до 509. – Вони належать лише тобі. Я їх тобі даю. Я один даю тобі. Інших ці гроші не стосуються.

– Точно, – сказав Лєбенталь, – усе правильно.

509 дивився крізь двері. На тлі сірого неба він бачив темну фігуру Гандке. Колись уже було щось схоже – темна голова на тлі неба й велика небезпека. Коли саме це було, він не знав. Знову поглянув за двері і здивувався своїй нерішучості. У ньому сформувався розмитий, нечіткий спротив. Спротив ідеї намагатися підкупити Гандке. Раніше він такого не знав, раніше він відчував лише страх.