Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Двадцять хвилин. Тридцять. Зітхання позаду нього. Світліше, далеке небо. Знову луна, глибинні удари серця, легенький стукіт пульсу, і ще більше: луна в луні, руки, що знову стали руками, іскра не згасла – знову жевріла, сильніше, ніж досі. Трохи сильніше. Настільки, наскільки здолала страх. Зі знесиленої лівої руки випав годинник.

– А може… – прошепотів Лєбенталь позаду 509 і забобонно змовк.

Раптом час втратив значення. Розплився. Розтікся на всі боки. Час, мов вода, поплив із пагорба. Він не здивувався, коли Берґер підняв годинник і сказав:

– Година і десять хвилин. Нині вже нічого не станеться. Можливо, й ніколи, 509. Він міг передумати.

– Так, – сказав Розен.

509 обернувся.

– Лео, а хіба не сьогодні приходять дівчата?

Лєбенталь витріщився на нього.

– Ти про таке зараз думаєш?

– Так.

«А про що ж іще? – думав 509. – Про все, що відволікає мене від цього страху, від страху, який перетворює кістки на желатин».

– У нас є гроші, – мовив він. – Я запропонував Гандке лише двадцять марок.

– Ти запропонував лише двадцять марок? – з недовірою спитав Лєбенталь.

– Так. Двадцять чи сорок – це не мало значення. Якщо він схоче, він їх візьме, байдуже, двадцять чи сорок.

– А якщо він прийде завтра?

– Якщо прийде, отримає двадцять марок. Якщо він про мене повідомив, прийде СС і гроші мені взагалі не знадобляться.

– Він не повідомив, – втрутився Розен, – точно ні, він візьме гроші.

Лєбенталь опанував себе.

– Прибережи свої гроші, – сказав він, – на нинішній вечір у мене досить.

Він побачив жест 509.

– Я не хочу тих грошей, – рішуче відрубав він. – У мене є досить, відчепися.

509 повільно звівся на ноги. Поки сидів, було відчуття, що встати він більше не зможе і що його кістки справді перетворилися на желатин. Він рухався, рухав руками й ногами. За ним ішов Берґер. Вони мовчали.

– Ефраїме, – мовив врешті 509. – Як гадаєш, ми колись позбудемося страху?

– Було аж так погано?

– Дуже, гірше, ніж завжди.

– Було гірше, бо ти хочеш жити, – сказав Берґер.

– Гадаєш?

– Так, ми всі змінилися.

– Можливо. Але чи зможемо колись позбутися страху?

– Я не знаю. Цього так, цей страх був розважливий. Страх, який мав конкретну причину. А от іншого, постійного страху концентраційного табору – я не знаю. Та й не грає це ролі. Наразі маємо думати лише про завтра. Про завтра і про Гандке.

– Саме про це я й не хочу думати, – мовив 509.

Берґер ішов у крематорій. Поруч із ним марширувала група з шести чоловіків. Одного з них він знав – адвоката на прізвище Моссе. У 1932 році він був представником співпозивача на судовому процесі проти двох нацистів, яких звинувачували в убивстві. Нацистів виправдали, а Моссе, щойно вони прийшли до влади, опинився у концтаборі. Відколи Берґер потрапив у Малий табір, він Моссе не бачив. Упізнав його по окулярах з одним скельцем. Друге було не потрібне, Моссе мав одне око. Друге в 1933-му йому випалили цигаркою: відплата за процес.

Моссе йшов із зовнішнього боку.

– Куди? – спитав Берґер, не ворушачи губами.

– Крематорій. Працювати.

Група пройшла повз нього. Берґер побачив, що знає ще одного: Бреде, партійного секретаря соціал-демократів. Йому спало на думку, що всі шестеро – політичні в’язні. За ними йшов капо із зеленим кутиком кримінального. Він насвистував якусь мелодію. Берґер упізнав шляґер зі старої оперети. Механічно в пам’яті зринув і текст: «Прощавай, мала феє дзвінків, прощавай і до нових побачень».

Він провів групу поглядом. Фея дзвінків, мабуть, ішлося про телефоністку. І чого він раптом про це думає? Чому він досі пам’ятає цю мелодію для катеринки і навіть слова до неї? Багато важливіших речей давно забулися.

Він повільно йшов і дихав свіжим ранковим повітрям. Цей прохід робочим табором завжди був для нього майже прогулянкою в парку. До стіни довкола крематорію ще п’ять хвилин. П’ять хвилин вітру і ранку.

Він бачив, як група з Моссе і Бреде зникла за воротами. Його здивувало, що для робіт у крематорій взяли нових людей. Працівники крематорію – це була особлива група в’язнів, вони жили разом. Годували їх краще за решту, мали вони й інші переваги. За це їх, щоправда, через кілька місяців змінювали і відсилали в газові камери. Актуальна команда працювала лише два місяці, а людей збоку скеровували сюди вкрай рідко. Берґер був практично єдиним винятком. Спершу він виконував допоміжні роботи, а коли помер попередник, почав працювати на його місці. Але кращого харчування Берґер не отримав і разом із робітниками крематорію не жив. Тому він і сподівався, що в наступні два чи три місяці його не відішлють разом з іншими у табір смерті. Але це була лише надія.