Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Останні голі трупи поскладали поруч із ліфтом. Їх переносили Моссе і Бреде. Обличчя Моссе було розслаблене. Він усміхався Берґерові. Його страх там, на вулиці, виявився безпідставним. Думав, що опиниться на шибениці, а тепер він працює, як їм було наказано. Він у порядку. Врятований. Працював швидко, аби продемонструвати свою добру волю. Прочинилися двері, і зайшов Вебер.

– Увага!

Усі в’язні стояли струнко. Вебер у напастованих елегантних чоботах підійшов до столу. Він любив добрі чоботи, це була чи не єдина його пристрасть. Обережно струсив попіл з цигарки, яку запалив, аби перебити трупний сморід, спитав у Шульте:

– Готово?

– Так точно, штурмфюрере. Все записано і прийнято.

Вебер поглянув у скриньки з золотом. Вийняв медаль, яку мав на грудях труп, що залишився стояти коло шахти.

– Що це?

– Святий Христофор, штурмфюрере, – запопадливо пояснив Шульте. – Медаль, яка приносить щастя.

Вебер глузливо всміхнувся. Шульте не помітив, що пожартував.

– Гарна, – сказав Вебер і поклав медаль назад.

– Де четверо з двору?

Четверо вийшли вперед. Двері знову відчинилися, і разом із двома іншими в’язнями з групи зайшов шарфюрер СС Ґюнтер Штайнбреннер.

– Вставайте поруч із тими чотирма, – скомандував Вебер. – Усім іншим – геть! Наверх!

В’язні з бригади крематорію швидко зникли. За ними і Берґер. Вебер поглянув на шістьох, що залишилися.

– Не туди, – скомандував він, – ставайте під гаки.

На стіні навпроти шахти були закріплені чотири міцні гаки. Приблизно на півметра вище над головами в’язнів. У куті праворуч стояв триногий табурет, у ящику поруч лежали мотузки, позв’язувані в короткі петлі з гаками на кінцях.

Лівим чоботом Вебер штовхнув табурет, і той опинився перед першим в’язнем.

– Залізай!

Чоловік затрясся і став на табурет. Вебер поглянув у ящик з мотузками.

– Так, Ґюнтере, – звернувся він до Штайнбреннера, – вистава починається. Покажи свою майстерність.

Берґер вдавав, що допомагає складати трупи на ноші. Раніше його ніколи не використовували для такої роботи, для цього він був надто слабкий. Але коли вигнані в’язні піднялись наверх, старший звелів братися до роботи; найпростіше було вдавати, що виконуєш наказ.

Одним із тіл на ношах була жінка з розпущеним волоссям, іншим – чоловік, наче зроблений із брудного воску. Берґер припідняв плечі жінки і згріб її волосся під них, щоб, коли вони її запихатимуть у піч, воно не зайнялося й не обпекло нікому рук. Дивно, що його не обрізали, раніше це була звичайна практика, волосся збирали. Можливо, тепер це вже не вигідно, у таборі залишилося надто мало жінок.

– Готово, – сказав він.

Вони відчинили дверцята в піч. Бухнуло жаром. Рвучко запхали пласкі залізні ноші у вогонь.

– Зачиняй дверцята! – кричав хтось. – Зачиняй!

Двоє в’язнів гупнули важкими дверима, але одні дверцята одразу відчинилися. Берґер встиг побачити, як жінка здибилася, наче прокинулась. Волосся, що палало, на якусь мить осяяло її голову, немов мерехтливий біло-жовтий ореол святих, а тоді дверцята, в яких застряг невеличкий кавальчик кістки, остаточно зачинилися.

– Що це було? – злякано спитав один із в’язнів. Досі він лише роздягав трупи. – Вона ще була жива?

– Ні. Це через температуру, – хрипко відповів Берґер. Гаряче повітря висушило йому горло. Навіть очі виглядали попеченими. – Вони завжди рухаються.

– Часом вони вальсують, – сказав міцний чолов’яга з команди крематорію, який саме нагодився. – До речі, підвальні привиди, а що це ви робите тут, нагорі?

– Нас сюди прислали.

Він засміявся.

– Навіщо? Щоб і ви опинилися в пічці?

– У підвалі нові люди, – сказав Берґер.

Чоловік припинив сміятися.

– Що? Нові? Для чого?

– Я не знаю. Шестеро нових.

Той витріщився на Берґера. На чорному обличчі його очі блищали дуже біло.

– Цього не може бути! Ми тут лише два місяці. Вони ж не можуть збути нас уже. Не сміють! Ти впевнений, що так і є?

– Так. Вони самі сказали.

– Довідайся точно! Ти ж можеш взнати точно?

– Спробую, – відповів Берґер. – У тебе є кусень хліба? Чи щось інше? Я дам тобі знати.

Чоловік витяг шматок хліба з кишені й розламав його надвоє. Менший кавалок віддав Берґерові.

– Ось. Але взнай там, що до чого. Ми маємо бути поінформовані.

– Гаразд.

Берґер відійшов. Хтось із-за спини поплескав його по плечі. Це був зелений капо, який вів у крематорій Моссе, Бреде та інших.

– Ти витягаєш зуби?

– Так.