Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

«Можливо, трохи довше», – раптом подумав він. Якщо Гандке повідомить про гроші в Швейцарії, то за справу візьметься політичний відділ. Вони спробують отримати гроші, і він житиме доти, доки гроші не опиняться в них. Коли говорив з Гандке, він про це не подумав, розраховував лише на його жадібність. Це був шанс. Певності щодо того, чи повідомить Гандке про гроші, не було. Можливо, він відрапортує, що Вебер хотів бачити 509.

Крізь темряву нечутно підійшов Бухер.

– Ось, була ще одна цигарка, – нерішуче мовив він. – Берґер каже, щоб ти прийшов у барак і скурив її.

Цигарка. Точно, у ветеранів була ще одна. Одна з тих, які приніс Левінські після відсидки в бункері. Бункер – тепер він знав, хто був тією темною фігурою на тлі неба, про яку йому нагадав Гандке, і де він її бачив. Це був Вебер. Вебер, з якого все почалося.

– Ходи, – сказав Бухер.

509 похитав головою. Цигарка. Смаколик перед шибеницею. Передсмертна цигарка. Скільки на неї треба часу? П’ять хвилин? Десять, якщо палити повільно? Третина його часу. Забагато. Він мав би робити щось інше. Але що? Нічого було робити. У нього в роті раптом пересохло від прагнення тютюну. Він не хотів. Якщо закурить, визнає, що йому кінець.

– Йди геть, – розлютовано прошепотів він, – йди звідси зі своєю сраною цигаркою.

Він пригадав собі схожу пожаду. Цього разу довго ритися в пам’яті не довелося. Це була Нойбауерова сигара, тоді, коли Вебер побив його і Бухера. Вебер, знову Вебер. Як завжди. Як багато років тому.

Не хотів думати про Вебера. Не тепер. Поглянув на годинник. Минуло п’ять хвилин. Звів очі до неба. Ніч була волога і тепла. Ніч, коли все росте. Ніч коренів і бруньок. Весна. Перша весна в надії. Це була пошматована, розпачлива надія, лише тінь надії, дивна, слабка луна з померлих років, але вже це було неймовірним, від цього паморочилося в голові і все змінювалось. У ньому ворухнулася думка: не треба було казати Гандке, що війну програно. Запізно. Він це зробив. Здавалося, небо потемніло, стало запорошеною, обвугленою, нескінченною покришкою, яка загрозливо опускалася. 509 натужно дихав. Хотів повзти геть, запхати голову в куток, заховати в землі, врятувати, вирвати серце, сховати його, аби воно билося, коли… Чотирнадцять хвилин. Бубоніння за спиною. Монотонне, співуче, чужорідне. «Агасфер, – подумав він. – Агасфер молиться». Він колись чув це, і здавалося, що минули години, поки пригадав. Часто чув таке бурмотіння і спів – молитва за померлих, кадіш. Агасфер уже читав над ним кадіш.

– Старий, я ще не помер, – сказав він через плече, – я цілком живий. Припини молитися…

Хтось відповів. Це був Бухер.

– Він не молиться.

509 більше не дослухався. Раптом відчув, як це наближається. Він пізнав багато страхів у житті, знав сірий, молюскоподібний страх нескінченного ув’язнення, знав гострий страх перед тортурами, страх, що розриває, знав глибокий страх перед власним розпачем – він знав їх усі, і він їх витримав, він знав їх, але він знав і про інший, останній, і ось тепер він тут: страх страхів, великий страх смерті. Роками вже не мав його і думав, що цей страх не з’явиться знову, він більше не зможе його відчути, думав, що його висмоктала розпука, постійна близькість смерті, а особливо байдужість. Він не боявся так навіть тоді, коли йшов разом з Бухером у канцелярію, але зараз крижані краплі на хребцях проступили тому, що він знову мав надію. Вона була кригою, і пусткою, і руїною, і безмовним криком. Спершись руками на землю, тупо дивився поперед себе. Ота смертельна сірість над ним засмоктувала й більше не була небом! Де ж під цим покривом життя? Де солодкі звуки росту і цвітіння? Де бруньки? Де луна, легенька луна надії? Миготливо, згасаючи в тяжкій агонії, в жилах шипіла остання, нужденна іскра, і світ свинцево ціпенів з розпуки й жаху.

Бубоніння. Де воно й поділося! Бубоніння більше не було. 509 дуже повільно підняв руку. Перед тим як відкрити долоню, він завагався, наче там був діамант, який міг перетворитися на вугілля. Він розтис пальці й зачекав іще кілька подихів, перш ніж глянути на дві бліді риски, які відміряли його долю. Тридцять п’ять хвилин. Тридцять п’ять! На п’ять хвилин більше, ніж він розраховував. На п’ять більше; п’ять дорогоцінних, важливих хвилин. Імовірно, що рапорт у політичному відділі тривав на п’ять хвилин довше або Гандке просто вирішив не поспішати.

На сім хвилин більше. 509 сидів тихо. Дихав і знову відчував, що дихає. Досі не було жодних звуків. Ані кроків, ані брязкання, ані вигуків. Небо з’являлося і зникало. Було вже не лише чорним гнітом із гробових хмар. Шугав вітер.