Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Швидко, ховайся в бараці!

Він чув за собою задиханого Розена і краєм ока бачив щось схоже на якийсь рух, потім хекання Розена зникло. Німанн нічого не побачив, він досі не обернувся, Гандке теж нічого не помітив. 509 знав, що двері барака прочинені, і сподівався, що Розен його зрозумів. А ще сподівався, що, коли Розена схоплять, той його не викаже. Він мав розуміти, що йому б і так був кінець. Новеньких Німанн не рахував, тож у Розена з’явився шанс. Коліна в 509 тремтіли, горло пересохло, а у вухах бухала кров.

Він кинув обережний погляд на Берґера. Той уважно спостерігав за бігом отари в’язнів. Карусель ріділа, люди падали з ніг. З напруженого обличчя було зрозуміло, що Берґер усе бачив. А тоді 509 почув за спиною шепіт Лєбенталя:

– Він усередині.

Коліна затремтіли сильніше, мусив спертися на Бухера. Всюди валялося дерев’яне взуття, яке погубили не звиклі до нього люди. Лише двоє і досі з шумом гепали в ньому. Німанн протирав окуляри, вони запотіли. Спостерігаючи, як в’язні зі смертельним жахом падали, здіймалися на ноги і знову падали, знову спиналися на ноги і намагалися втекти від смерті на цій пекельній каруселі, він відчував тепло. Тепло у шлунку і за очима. Мав такі ж відчуття, коли вбив свого першого єврея. Властиво, він цього не хотів, але так сталося. Вічно закомплексований і затурканий, спершу він майже боявся бити євреїв. Але коли вперше побачив єврея, який повзав перед ним на колінах і благав зберегти йому життя, то раптом відчув, як став іншим, сильнішим, могутнішим, кров закипіла в жилах, горизонт поширшав, погромлена єврейська бюрґерська чотирикімнатна квартира дрібного торговця одягом разом з усіма її репсовими меблями перетворилася на азійську пустелю Чингісхана; торговий помічник Німанн за мить став володарем життя і смерті, з’явилася влада, всесильність, дурман всемогутності розростався й захоплював його, аж поки перший удар сам собою не впав на податливий лисуватий череп…

– Група, стій!

В’язні заледве могли в це повірити, вони гадали, що муситимуть бігати аж до смерті. Немов у сонячному затемненні, перед ними кружляли бараки, плац і люди. Вони трималися один за одного. Німанн начепив на носа протерті окуляри. Раптом він заспішив.

– Трупи перенесіть сюди.

Вони витріщилися на нього. Досі ще ніхто не помер.

– Тих, хто попадав, – поправився він. – Хто лежить.

Вони похитувалися з утоми, за руки і ноги піднімали людей із землі. В одному місці в’язні лежали цілою купою, попадали один на одного. У цьому хаосі 509 побачив Зульбахера. Він стояв і з-за спин інших в’язнів штурхав у гомілку якогось чоловіка, що лежав на землі, тяг його за волосся і вуха, тоді схилився і рвучко поставив його на коліна. Непритомний чолов’яга впав назад. Зульбахер знову штовхнув його, встромив руки йому під пахви і спробував підняти на ноги. Йому не вдавалося. В розпачі він гамселив непритомного кулаками, поки його не відіпхнув староста блоку. Зульбахер умить повернувся назад. Староста дав йому копняка, він вирішив, що Зульбахер злий на непритомного і хоче в такий спосіб помститися.

– Ти, клята тварюко! – прогарчав він. – Лиши його в спокої, він і так здохне.

На вантажівці для транспортування трупів крізь ворота у дротяній огорожі приїхав капо Штрошнайдер. Двигун тріскотів, наче кулемет. Штрошнайдер під’їхав до купи. Лежачих вантажили у машину. Дехто намагався втекти, вони знову опритомніли. Але тепер Німанн пильно стежив і нікого не відпускав, навіть із тих, хто зголосився добровільно.

– Всім, хто не звідси, відійти! – кричав він. – Ті, хто зголосився хворими, – вантажити решту!

Люди кинулися врозтіч, у бараки, так швидко, як лише могли. Непритомних поскладали у вантажівку. І Штрошнайдер натис на газ, він їхав повільно, так що добровольці могли йти за ним пішки. Поруч ішов Німанн.

– Вашим стражданням кінець, – заговорив він до своїх жертв зміненим, майже привітним голосом.

– Куди їх ведуть? – спитав один із нових у 22-му бараці.

– Можливо, в 46-й блок.

– А що там?

– Я не знаю, – відповів 509.

Те, що всі знали в таборі, він говорити не хотів. У блоці 46 проводили експерименти, у Німанна там була ємність з бензином і кілька шприців для ін’єкцій. Звідти не повернувся ще жоден в’язень.

– А чого ти так лупив того типа? – спитав 509 Зульбахера.

Зульбахер поглянув на нього і не відповів. Він почав давитися, наче силкувався проковтнути шматок вати, а тоді відійшов геть.

– Це був його брат, – мовив Розен.