Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я Зульбахер. Це табір смерті?

– Ні.

– Точно ні?

– Ні.

– Слава Богу! І газових камер нема?

– Нема.

– Слава Богу! – повторив Зульбахер.

– Ти так говориш, ніби ти в готелі, – втрутився Агасфер. – Почекай трохи. Ви звідки?

– Ми п’ять днів у дорозі. Пішки. Нас було три тисячі. Наш табір ліквідували. Хто не міг йти далі, тих пристрелили.

– То звідки ви?

– З Ломе.

Частина новеньких досі лежала на землі.

– Води! – прохрипів хтось. – Де ж той, хто пішов по воду? Певно, сам напивається вдосталь, свинюка така!

– А ти б робив інакше? – спитав Лєбенталь.

Чоловік витріщився на нього порожніми очима.

– Води! – мовив він спокійніше. – Будь ласка, води!

– Ви з Ломе? – спитав Агасфер.

– Так.

– Не стрічався вам там Мартін Шіммель?

– Ні.

– А Моріц Ґевюрц? Лисий, з перебитим носом.

Зульбахер стомлено міркував:

– Ні.

– А може, бачили Ґедалє Ґольда? У нього лише одне вухо, – з надією в голосі спитав Агасфер. – Таке ж впадає в око. Він був у 12-му блоці.

– У 12-му?

– Так. Чотири роки тому.

– Господи! – Зульбахер відвернувся, надто дурне було запитання. – Чотири роки тому! А чого не сто?

– Старий, дай йому спокій, – мовив 509, – він стомлений.

– Це були друзі, – бубонів Агасфер. – Це нормально – розпитувати про друзів.

Бухер і Розен повернулися з відром води. Розен був у крові, комжа подерта на плечі, куртка розщіпнута.

– Новенькі б’ються за воду, – пояснив Бухер. – Нас врятував Манер, навів там порядок. Тепер по воду вони стоять у черзі. Нам треба зробити тут те саме, інакше вони знову перекинуть відро.

Новенькі позводилися на ноги.

– У чергу! – крикнув Берґер. – Усім дістанеться, у нас вдосталь води для всіх. Хто не встане в чергу, нічого не отримає!

Команду виконали всі, окрім двох, які кинулися вперед. Їх збили з ніг дрючками. Агасфер і 509 принесли свої горнята, і всі по черзі напилися.

– Погляньмо, чи зможемо дістати ще щось, – сказав Бухер до Зульбахера і Розена, коли спорожніло відро. – Небезпека минула.

– Нас було три тисячі, – механічно й без жодного сенсу відказав Зульбахер.

Повернулися чергові з їжею. Для новоприбулих їм не видали нічого. Негайно зчинився лемент. Перед секціями А і В билися, старости приміщень нічого не могли вдіяти. В них були майже самі лише мусульмани, а новенькі були вправніші і ще не такі охлялі.

– Нам доведеться щось віддати, – тихо промовив Берґер до 509.

– Хіба зупу. В жодному разі хліб, він нам більше потрібен, ми слабші за них.

– Тому нам і доведеться щось їм дати, інакше вони заберуть силою. Бачиш, що там діється.

– Так, але лише зупу. Хліб нам самим потрібен. Давай поговоримо з тим, на прізвище Зульбахер.

Вони його прикликали.

– Слухай, – почав Берґер, – сьогодні на вас нічого не видали, але ми поділимося з вами нашою зупою.

– Дякую.

– Що?

– Дякую.

Вони здивовано дивилися на нього. Подяка в таборі була рідкістю.

– Зможеш нам допомогти? – спитав Берґер. – Щоб ваші люди знову все не поперекидали, бо тут уже нового не дістанеш, доведеться до завтра чекати. Є ще хтось, на кого можна розраховувати?

– Розен. І двоє поруч з ним.

Ветерани і четверо новоприбулих пішли назустріч черговим і з’юрмилися довкола них. Перед тим Берґер подбав, аби всі інші стали в чергу. Тільки тоді вони принесли їжу.

Почали роздавати харч. У новеньких не було мисок, їм доводилось їсти стоячи і віддавати позичені миски назад. Розен пильнував, аби ніхто не взяв двох порцій. Дехто зі старих в’язнів лаявся.

– Завтра вам віддадуть зупу, – заспокоював їх Берґер, – це лише позика.

А тоді звернувся до Зульбахера.

– Хліб потрібен нам самим. Наші люди слабші за вас. Можливо, завтра вранці щось видадуть і на вас.

– Гаразд. Дякую за зупу. Завтра ми її повернемо. Як нам розташуватися на сон?

– Ми звільнимо кілька наших ліжок. Вам доведеться спати сидячи. Але місця на всіх не вистачить і тоді.

– А ви?

– Ми залишимося тут. А пізніше збудимо вас і поміняємося.

Зульбахер похитав головою.

– Якщо вони заснуть, ви їх більше не зженете.

Частина новеньких з відкритими ротами вже спала перед бараком.

– Хай лежать, – сказав Берґер і роззирнувся. – А де решта?

– Всередині, самі познаходили собі місця, – відказав 509.

– У темряві ми їх не виженемо. Доведеться цієї ночі залишити все, як є.

Берґер поглянув на небо.

– Можливо, буде не надто зимно. Сядемо під стіною, в нас є три коци.

– Завтра влаштуємо все по-іншому, – сказав 509, – насильства в нашій секції не треба.