Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Мав початися розподіл по блоках, та в цю мить заревіли сирени міста. Усі дивилися на керівника табору.

– Продовжуйте! – прокричав Вебер крізь шум.

Есесівці і капо нервово бігали туди-сюди. В’язні тихо стояли рядами, злегка підняті обличчя тьмяно мерехтіли у місячному світлі.

– Опустити голови! – крикнув Вебер.

СС і капо снували вздовж рядів і викрикали команду. Час до часу вони самі дивилися в небо. Шум поглинав їхні голоси. Аби привернути увагу, вони взялися за кийки.

Вебер з руками в кишенях походжав на краю плацу і не давав жодних нових розпоряджень. До нього підскочив Нойбауер.

– Вебере, що тут відбувається? Чому люди досі не в бараках?

– Бо ще не було розподілу, – флегматично відповів Вебер.

– Байдуже, тут вони залишатися не можуть. На відкритому просторі їх можуть сприйняти за війська.

Гул сирен змінився.

– Надто пізно, – сказав Вебер, – під час руху вони будуть іще помітніші.

Він стояв на місці й дивився на Нойбауера. Нойбауер це помітив, він знав: Вебер чекає, що він побіжить у бомбосховище. Розлютований, залишився стояти.

– Клята маячня! – лаявся він. – Спершу наказують прочесати наших в’язнів, а тоді присилають мені на голову цілий етап. Безглуздя! І чого ту банду не відправити в табір смерті?

– Мабуть, табори смерті надто далеко на Сході.

Нойбауер підвів погляд.

– Що ви маєте на увазі?

– Надто далеко на схід, вільні дороги і залізниця там потрібні для іншого.

Раптом Нойбауер знову відчув, як від страху в нього похололо в животі.

– Звісно, сказав він для самозаспокоєння, – для відправки на фронт. Ми ще їм дамо.

Вебер не відповів. Нойбауер понуро глипнув на нього.

– Хай люди ляжуть на землю, тоді вони менше скидатимуться на військові формування.

– Буде зроблено! – Вебер зробив кілька кроків вперед.

– Всім лягти! – скомандував він.

– Всім лягти! – повторили команду есесівці.

Люди попадали на землю. Вебер повернувся. Нойбауер хотів було піти у свій дім, але щось у поведінці Вебера його занепокоїло, і він залишився стояти. «Ще одна невдячна істота, – думав він. – Щойно отримав хрест за військові заслуги і вже знову знахабнів. Але що йому втрачати? Хіба кілька бляшанок на його дурнуватих геройських грудях, ото й усі його здобутки найманця!»

Нальоту не було, за кілька хвилин пролунав відбій тривоги.

Нойбауер обернувся.

– Якомога менше світла! З розподілом на блоки не баріться, залагодьте швидко. У темряві багато не побачиш. Решту старости блоків можуть владнати завтра в канцелярії.

– Буде зроблено!

Нойбауер залишився і спостерігав, як етап розходиться по бараках. Люди насилу зводилися на ноги. Виснажених і заснулих розштовхували товариші. Інші ж настільки знесиліли, що йти самі вже не могли.

– Мертвих – у двір крематорію. Непритомних забрати.

– Буде зроблено!

Колона сформувалася і рушила вниз у напрямку бараків.

– Бруно! Бруно!

Нойбауер обернувся. Від вхідних воріт через плац наближалася його дружина. Вона була майже в істериці.

– Бруно! Де ти? Щось сталося? Ти…

Вона побачила його і зупинилася, донька йшла за нею.

– Що ви тут робите? – люто, але тихо спитав Нойбауер, бо Вебер був саме поруч. – Як ви сюди потрапили?

– Вартовий. Він же нас знає! Ти не прийшов, і я подумала, з тобою щось трапилось. Усі ці люди…

Сельма роззиралася, наче щойно зі сну.

– Хіба я не казав, аби ви залишалися в моїй службовій квартирі? – тихо спитав Нойбауер. – Хіба я не заборонив сюди приходити?

– Тату, – мовила Фрея, – від страху мама втратила контроль. Ця велика сирена, так близько до…

Етап звернув на головну дорогу і впритул наблизився до них.

– Що це таке? – прошепотіла Сельма.

– Це? Нічого особливого! Нинішній етап.

– Але…

– Ніяких але! Що вам тут треба? Геть! – Нойбауер відтіснив дружину і доньку вбік. – Давайте, рухом!

– Який у них вигляд! – Сельма дивилася на обличчя в місячному світлі.

– Який вигляд? Це в’язні! Зрадники батьківщини! Як би вони мали виглядати? Як радники комерції?

– Але ті, яких несуть, ті…

– Досить з мене! – прогарчав Нойбауер. – Цього ще бракувало! Тонкосльозі балачки! Люди прибули сьогодні. До їхнього вигляду ми не маємо жодного стосунку. Навпаки! Тут їх мають відгодувати. Правда ж, Вебере?

– Так точно, оберштурмбаннфюрере.

Вебер іронічно глянув на Фрею і рушив далі.

– Прошу, переконалися?! А тепер геть звідси! Тут бути заборонено, це вам не зоопарк!

Він підштовхував жінок до виходу. Боявся, що Сельма скаже щось небезпечне. Доводилося бути пильним. Покладатися не можна ні на кого, навіть на Вебера. Прокляття, і чого Сельма і Фрея нагодилися саме тоді, коли тут етап! Він забув сказати їм, аби залишалися в місті. Хоча через тривогу Сельма однаково б там не залишилась. Чорт його знає, чого вона так знервувалась. Зазвичай солідна жінка, а щойно почує сирену – перетворюється на хирляве дівчисько.