Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Лише погляньте, як вони прагнуть потрапити в концтабір! – крикнув Штайнбреннер.

– Швидше! Рухом! – кричали есесівці, які привели етап.

В’язні намагалися повзти.

– Черепашачі перегони! – не міг натішитися Штайнбреннер. – Я ставлю на лисого в центрі!

Лисий повз по блискучому асфальті із широко розставленими ногами й руками і скидався на стомлену жабу. Він минав іншого в’язня, в якого постійно підкошувались руки, той натужно спирався на них знову, але майже не просувався. Усі, хто повз, химерно витягали голови вперед – назустріч рятівним воротам – і водночас напружено вслуховувались, що діється позаду, чи не пролунають постріли.

– Давай, лисий, іще трохи!

Есесівці стали в стінку. Позаду зненацька пролунали два постріли. Стріляв один із шарфюрерів СС, які супроводжували етап. Задоволено посміхаючись, запхав револьвер у кобуру. Стріляв у повітря.

Але в’язнів через ці постріли охопив смертельний жах. Вони вирішили, що двох останніх застрелили. З переляку просувалися вперед іще повільніше. Один залишився лежати, він розкинув руки і стиснув долоні. Його губи тремтіли, на чолі виступили великі краплі поту. Інший тихо і приречено ліг на землю, обличчям у долоні. Він ліг вмирати й більше не ворушився.

– Ще шістдесят секунд, – кричав Штайнбреннер, – хвилина! Ворота до раю зачиняться за одну хвилину! Хто не потрапить всередину, залишиться назовні. – Він подивився на свій годинник і зрушив ворота, наче хотів їх зачинити.

Пролунав стогін людиноподібних комах. Шарфюрер-есесівець знову вистрілив у повітря. Розпач гнав їх уперед. Не ворушився лише чоловік з обличчям, схованим у долонях. Він здався.

– Ура! – кричав Штайнбреннер. – Мій лисий доповз!

Він дав чоловікові підбадьорливого копняка в зад. У цей час у ворота заповзли й кілька інших в’язнів, але більше половини були ще за межами табору.

– Ще тридцять секунд! – кричав Штайнбреннер тоном заповідача часу з радіо.

Шарудіння, шкряботіння і голосіння посилилося. Двоє людей безпомічно лежали на землі і гребли руками й ногами, наче намагалися плисти. Сил підвестися в них більше не було. Один з них ридав високим фальцетом.

– Пищить, як миша, – сказав Штайнбреннер, не відводячи очей від годинника. – Ще п’ятнадцять секунд!

Пролунав черговий постріл. Цього разу не в повітря. Чоловік з обличчям у долонях сіпнувся, виструнчився і назавжди припав до землі. Навколо його голови розплилася чорна калюжа крові – немов темний ореол святих. В’язень, який молився поруч, спробував стрибком здійнятися на ноги. Але звівся лише на одне коліно, похитнувся набік і врешті опинився на спині. Він заплющив очі, а руками і ногами рухав так, наче й далі намагався втекти, не помічаючи, що перебирає кінцівками у повітрі, як немовля в колисці. Усі його зусилля супроводжував вибух нестримного реготу.

– Роберте, як ти хочеш до нього підійти? – спитав хтось із есесівців у шарфюрера, який застрелив першого. – Зі спини в груди чи через ніс?

Роберт повільно обходив в’язня, який досі намагався втекти від долі. У роздумах він на мить зупинився позаду нього, а тоді вистрілив навскоси збоку в голову. Чоловік вигнувся, кілька разів важко вдарив черевиками об землю і впав. Повільно підтяг ногу, випростав її, знову підтяг і знову випростав.

– Роберте, цей постріл вийшов неточний.

– Точний, – байдуже відказав Роберт, не дивлячись на критиків, – це просто нервові рефлекси.

– Все, кінець! – виголосив Штайнбреннер. – Ваш час вийшов! Ворота зачиняються!

Вартові справді почали повільно зачиняти ворота. Здійнявся крик розпачу.

– Панове, не треба штовханини! – горланив Штайнбреннер, його очі сяяли радістю. – Будь ласка, по черзі! І хай ще хтось скаже, що нас тут не люблять!

Троє людей залишились на місці. Лежали на дорозі в кількох метрах один від одного. Двох Роберт повагом порішив пострілом у потилицю, а третій стежив за ним поглядом. Він напівсидів і, щойно Роберт опинявся позаду, обертав голову і дивився на нього, наче міг так втримати постріл. Роберт зробив дві спроби, і кожного разу чоловікові вдавалося так викрутитись, що він дивився на Роберта. Врешті Роберт зітнув плечима, сказав:

– Як собі хочеш, – і вистрілив йому в обличчя.

Тоді сховав зброю.

– Рівно сорок.

– Сорок, яких ти прикінчив? – поцікавився Штайнбреннер, що саме надійшов.

Роберт кивнув.

– З цього етапу.

– А побий тебе грім, ну ти й даєш! – Штайнбреннер зачудовано, із заздрістю дивився на нього, як на когось, хто поставив спортивний рекорд. Роберт був лише на кілька років старший за нього. – Ось де справжній клас!