Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Колона з чотирьохсот осіб рухалася повільно. В ній було шістнадцятеро, яких робота звалила з ніг. Дванадцятеро з них могли йти з опорою, а от чотирьох довелося нести: двох на ношах, а ще двох – за руки і за ноги.

Дорога до табору була далека, в’язнів вели довкола міста. Есесівці не хотіли, щоб ті показувались на міських вулицях. Ліпше, аби їх не бачили люди, а самі в’язні не виявили масштабів руйнувань.

Вони наближалися до невеличкого березового лісу. Стовбури дерев шовковисто мерехтіли у призахідному сонці. Наглядачі СС і капо йшли вздовж усієї колони. Есесівці зі зброєю напоготові. В’язні важко просувалися вперед. Повітря пахло весною: на гілках, вкритих першим листям, щебетали птахи, урвища й галявини вкрилися підсніжниками і примулами, весело дзюркотіли потічки. На красу природи ніхто не зважав. Усі були надто втомлені. А тоді знову виринули поля, вартові знову йшли разом. Схвильований Левінські крокував упритул до Вернера.

– Куди ти то запхав? – спитав він, не ворушачи губами.

Вернер зробив ледь помітний рух і притис руку до ребер.

– Хто знайшов?

– Мюнцер, на старому місці.

– Марка та сама?

Вернер кивнув.

– Тепер маємо все необхідне?

– Так, Мюнцер у таборі все змонтує.

– Я знайшов жменю набоїв, але не роздивився, чи вони підходять. Мусив поспіхом ховати, сподіваюся, таки підійдуть.

– Якесь застосування ми їм точно знайдемо.

– Ще хтось щось має?

– Мюнцер, частини револьвера.

– Лежали там само, де й вчора?

– Так.

– Хтось же їх там залишив…

– Звичайно, хтось із зовнішнього світу.

– Робітники?

– Ми вже втретє щось знаходимо, навряд чи це збіг обставин.

– Можливо, це хтось із наших, ті, хто розбирає завали на військовому заводі?

– Ні, їх тут не було, та й ми про це знали б. Це хтось із міста.

Таборове підпілля вже довший час намагалося роздобути зброю. Вони чекали на вирішальний бій з СС і не хотіли опинитися безборонними. Нав’язати контакти було майже неможливо, але з часу бомбардування команда, яка ходила в місто розбирати завали, знаходила у певних місцях зброю та її частини. Вона була схована під уламками, очевидно, це робили робітники в надії, що в’язні знайдуть зброю в хаосі руйнувань. Ці знахідки були причиною значно більшої, ніж звичайно, кількості добровольців. Усе це були надійні люди.

В’язні минали обнесений колючим дротом луг. Впритул до огорожі підійшли дві рябі корови. Одна мукала, погідні очі блищали. Але майже ніхто з в’язнів не дивився в їхній бік – це лише посилювало нестерпне відчуття голоду.

– Як гадаєш, вони обшукуватимуть нас увечері?

– Чого б це? Вчора ж не обшукували. Наша команда не наближалася до військового заводу, обшукують зазвичай лише тих, хто працює там.

– Хтозна, як воно буде. Якщо нам доведеться все викинути… – Вернер дивився в небо, у синій блакиті грали рожево-золоті барви. – Поки ми прийдемо, вже стемніє. Побачимо, що діятиметься. Ти добре замотав набої?

– Так, у шмату.

– Добре, коли що, передай їх назад, Ґольдштайну, а той передасть Мюнцеру. А Мюнцер – Ремме. Хтось із них викине згорток. Якщо не пощастить і СС буде зусібіч, то кидай їх у разі потреби не вбік, а в центр групи. Тоді вони не зловлять нікого конкретного. Сподіваюся, одночасно з нами прийде команда корчування лісу. Там про справу знають Мюллер і Людвіґ. При вході їхня група, якщо нас обшукуватимуть, неправильно зрозуміє команду, наблизиться до нас і підбере речі.

Дорога робила закрут і довгою прямою знову наближалася до міста. Обабіч прилаштувалися дачі з дерев’яними будиночками, там працювали люди. Лише дехто кидав на в’язнів швидкий погляд, їх уже знали. Із садків долинав запах свіжоскопаної землі, піяв півень. На узбіччі були дорожні знаки: «Обережно, поворот» і «До Гольцфельде 27 км».

– А що це там? – раптом спитав Вернер. – Невже команда корчувальників?

Попереду виднілася темна маса людей. Вони були так далеко, що годі було розібрати, хто це.

– Може бути, – сказав Левінські. – Щось вони рано, можливо, ми їх наздоженемо.

Він обернувся, за ними похитувався Ґольдштайн. Він волочився, спираючись руками на плечі двох чоловіків.

– Ходіть, – звернувся Левінські до обох, хто його ніс, – ми вас замінимо, а тоді, перед табором, його знову візьмете ви.

Він підхопив Ґольдштайна з одного боку, з іншого взявся Вернер.

– Кляте серце, – важко дихаючи, промовив Ґольдштайн, – сорок років, а серце нікудишнє, який ідіотизм.

– Чого ти взагалі пішов? – спитав Левінські. – Тебе ж могли відправити до взуттєвиків.