Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Та хотів глянути, як воно поза межами табору. Свіже повітря. Це була помилка.

Сіре обличчя Ґольдштайна насилу всміхнулося.

– Ти відпочинь, – сказав Вернер. – Можеш спокійно висіти на наших плечах, ми тебе понесемо.

Небо втратило блиск і зблідло, з пагорбів поповзли сині тіні.

– Слухайте, – зашепотів Ґольдштайн, – запхайте все, що маєте, в мої речі. Якщо вони влаштують обшук, то перевірятимуть вас і, можливо, ноші. Але нас, хиляків, вони не обшукуватимуть, ми просто немічний непотріб, нас пропустять так.

– Якщо буде обшук, перевірятимуть усіх, – відказав Вернер.

– Ні, нас, дохляків, – ні. Дорогою додалося ще кілька, сховайте речі під мою сорочку.

Вернер обмінявся поглядом з Левінські.

– Ґольдштайн, сподіваймося на краще, якось пройдемо.

– Ні, давайте все мені.

Левінські й Вернер не відповіли.

– Мені вже байдуже, чи мене схоплять, а вам є сенс боротися. І це не самопожертва чи пихатість, – сказав Ґольдштайн з кривою посмішкою, – це просто розумніше, я і так уже недовго протягну.

– Побачимо, – відповів Вернер, – нам іще майже годину йти. Перед табором повернешся у свій ряд, якщо буде якийсь рух, ми віддамо тобі набутки. А ти передаси їх Мюнцеру. Мюнцеру, зрозумів?

– Так.

Повз них на ровері проїздила груба жінка в окулярах, з картонною коробкою на кермі. Вона дивилася вбік, аби не бачити в’язнів. Левінські підвів погляд і почав вдивлятися вперед.

– Слухайте, – почав він, – те, що попереду, це не корчувальники.

Чорна маса наближалася до них. Вони її не наздоганяли, маса сунула їм назустріч. Могли вже роздивитись купу людей, які йшли врозсип, а не рівною колоною.

– Новенькі, – спитав хтось із задніх у Левінські, – чи етапування?

– Ні. Там немає СС, і вони йдуть не в напрямку табору. Це цивільні.

– Цивільні?

– Ти ж сам бачиш. Вони в капелюхах. Там жінки й діти. Багато дітей.

Колона в’язнів і велика група людей швидко наближалися, тепер цивільних було добре видно.

– Праворуч! – кричали есесівці. – Швидко праворуч! У рів, зовнішній ряд праворуч. Негайно!

Есесівці бігали вздовж колони в’язнів.

– Праворуч! Швидко праворуч! Звільнити ліву частину дороги. Хто шарпнеться вбік, буде застрелений!

– Це ті, хто втратив житло після бомбардувань, – тихо і рішуче сказав Вернер, – це містяни, біженці.

– Біженці?

– Біженці, – повторив Вернер.

– Думаю, ти правий. – Левінські примружив очі. – Це справді біженці. Але цього разу німецькі біженці!

Шепіт миттю розніс це слово по всій колоні. Біженці! Німецькі біженці! Des réfugiés allemands! Це здавалося неймовірним, але було правдою: після багаторічних перемог у всій Європі, після того як німці обернули тисячі людей на біженців, вони самі змушені ставати втікачами на власній землі. Жінки, діти і літні чоловіки. Несли пакети, торби й валізи. Дехто віз свої пожитки на невеличких візочках. Безладна, похмура хода.

Групи наблизились одна до одної впритул. Раптом стало дуже тихо, чулося лише човгання ніг сільською дорогою. І хоча ніхто не промовив жодного слова, колона в’язнів почала змінюватись. Вони не обмінювались навіть поглядами, але здавалося, що смертельно стомлені, виснажені, змордовані голодом чоловіки почули чийсь беззвучний наказ, що якась іскра запалила їхню кров, розбудила їхній мозок, заспокоїла нерви і додала сили м’язам. Колона, яка щойно ледве пленталася, почала марширувати. Ноги піднімалися, голови підводилися, обличчя посуворішали, а в очах з’явилося життя.

– Відпустіть мене, – мовив Ґольдштайн.

– Маячня!

– Відпустіть! Поки ті не пройдуть!

Його відпустили. Він похитнувся, зціпив зуби й опанував себе. Левінські й Вернер затисли його між своїми плечима, але тримати вже не мусили. Він ішов, міцно затиснутий між ними, із закинутою назад головою, важко і голосно дихав, але йшов самостійно.

Шпортання в’язнів перейшло на рівномірний крок. Марширували й іноземці: французи, бельгійці і невеличка група поляків.

Колони порівнялися. Німці рухалися до навколишніх сіл. Залізничного сполучення не було, вокзал лежав у руїнах. Тому їм доводилось іти пішки. Ходою керували кілька цивільних з пов’язками штурмовиків НСДАП. Жінки були потомлені, діти плакали, чоловіки дивилися вперед порожніми очима.

– Ми так втікали з Варшави, – прошепотів якийсь поляк за спиною Левінські.

– А ми з Льєжа, – додав бельгієць.

– А ми з Парижа.

– В нас було гірше. Значно гірше. Нас гнали інакше.

Відчуття реваншу в них майже не було. І ненависті. Жінки і діти всюди однакові, а доля значно частіше карає невинних, ніж винних. У цій стомленій масі точно були ті, хто свідомо не зробив і не хотів нічого, за що б заслуговував на таку долю. Це було не те відчуття, яке зараз мали в’язні. Це було щось зовсім інше. Воно не стосувалося окремих людей, не йшлося тут і про місто, чи навіть країну, чи націю; це було радше відчуття великої, безособової справедливості, яке з’явилося, коли розминалися колони. Чинилися неймовірні, нечувані злочини, майже перемогло вселенське зло; приписи людяності були зневажені й майже повністю знищені; закон життя обпльований, збичований і розстріляний; грабунок легалізувався, вбивство стало похвальним, терор перетворився на закон – а тут раптом, цієї миті, чотириста жертв свавілля відчули, що вже досить, що десь пролунав голос і маятник хитнувся назад. Вони відчували, що врятовано буде не лише країни і народи, врятується саме життя. Те, чому є багато імен, а найстаріше і найпростіше – Бог. А отже, і людина.