Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Так, досить.

509 підвів синьо-зелене обличчя. Він знав, що працівників крематорію кожні чотири-п’ять місяців вивозили в табори смерті і знищували в газових камерах. Це був найпростіший спосіб позбудитися свідків, які забагато бачили. Тому, ймовірно, жити Берґерові залишилося не довше, як чверть року. Чверть року – це тривалий час. Багато чого може статися. Особливо з допомогою робочого табору.

– А що ми можемо від вас чекати, га, Левінські? – спитав 509.

– Те саме, що й ми від вас.

– Для нас це не так важливо. Поки що нам нікого ховати не треба. Нам потрібні харчі. Харчі.

Левінські якийсь час мовчав, а тоді сказав:

– Ти ж знаєш, весь ваш барак ми забезпечувати не можемо.

– Так про це ніхто й не говорить. Нас десяток людей. Мусульманам вже й так нічого не допоможе.

– Їжі нам самим бракує. Інакше тут би не з’являлося щоденне поповнення.

– Я знаю і не говорю про те, щоб ми наїдалися від пуза, ми просто не хочемо вмирати з голоду.

– Те, що нам вдається заощадити, потрібне для людей, яких ми ховаємо. Ми на них нічого не отримуємо. Але для вас зробимо все, що буде в наших силах. Цього досить?

509 думав, що цього досить і водночас це майже нічого. Лише обіцянка, але, поки барак їм не прислужився, вимагати він нічого не може.

– Досить, – сказав він.

– Добре, тоді поговорімо ще з Берґером. Він може бути вашим зв’язковим. Він же може ходити в наш табір – це найпростіший варіант. Тоді інших своїх ти береш на себе. Добре було б, якби про мене знало якомога менше людей. Завжди лише один зв’язковий між групами. І один запасний. Старе засадниче правило, ти ж знаєш? – Левінські пильно глянув на 509.

– Його я знаю, – відповів 509.

Левінські поповз геть крізь червону пітьму, за барак, у напрямку вбиральні й виходу. 509 навпомацки рушив назад, раптом на нього накотилася втома. Здавалося, він цілими днями говорив і напружено думав. Відколи повернувся з бункера, він поставив на цю розмову все. У голові паморочилось. Місто в долині палало і скидалося на величезне ковальське горнило. Він підповз до Берґера.

– Ефраїме, – почав 509, – думаю, ми маємо вихід.

До них приєднався Агасфер.

– Ти з ним говорив?

– Так, старий. Вони хочуть нам допомогти. А ми їм.

– Ми їм?

– Так, – сказав 509 і випростався. У голові більше не паморочилося. – Ми їм. Просто так нічого не буває.

У його голосі було щось таке, наче безглузда гордість. Їм не просто щось дарують: вони роблять послугу у відповідь. Отже, вони таки ще корисні, можуть допомогти навіть Великому табору. Через сильне фізичне виснаження добрий порив вітру міг би збити їх з ніг, але в цей момент вони цього не відчували.

– Ми більше не ізольовані. Карантин прорвано. – Це звучало так, наче він сказав: «Ми більше не приречені на смерть, у нас є невеличкий шанс». Це й була величезна різниця між розпачем і надією.

– Тепер ми маємо весь час тримати це в думках, – сказав він. – Маємо живитися цим. Наче хлібом чи м’ясом. Справа йде до кінця. Це вже точно. І ми виберемось. Раніше нас би це добило. Кінець був надто далеко. Було надто багато розчарувань. Але це в минулому. Тепер є нова реальність. Нам це допоможе. Маємо живити цим наш мозок. Це як м’ясо.

– Він приніс якісь новини? – спитав Лєбенталь. – Шмат газети чи щось таке?

– Ні. Все заборонено. Але вони змайстрували таємне радіо. Зі всякого непотребу і крадених частин. За кілька днів воно вже працюватиме. Ймовірно, вони сховають радіо тут, і ми знатимемо, що відбувається. – 509 витяг з кишені два кусні хліба, їх приніс Левінські, і простягнув Берґерові. – Ось, Ефраїме. Поділи хліб. Він сподівається принести ще.

Кожен узяв свій кусень. Їли повільно. У долині горіло місто. За ними лежали трупи. Маленька група мовчки сиділа навпочіпки, горнулася докупи і їла хліб, і він смакував інакше, ніж весь хліб до того. Це було наче своєрідне причастя, яке відрізняло їх від усіх решти в бараці. Від мусульман. Вони вступили в бій. Знайшли товаришів. Мали мету. Дивилися на поля, і гори, і місто, й ніч – і ніхто цієї миті не бачив колючого дроту і вартових веж з кулеметами.

Нойбауер знову взяв папір, який лежав на його письмовому столі. «Їм це просто, – думав він. – Це одне з тих нечітких розпоряджень, які можна трактувати як завгодно, – ніби нічого серйозного й не написано, але підтекст зовсім інший. Вказівка зробити список важливих політичних в’язнів, а тоді приписка – якщо такі ще залишились у таборах. Ось де собака заритий! Натяк зрозумілий. Нараду з Дітцом можна було нині вранці і не проводити. Дітцові легко говорити. Покінчіть із тим, що становить небезпеку, – в такі важкі часи ми не можемо тримати за спиною відвертих ворогів батьківщини та ще й їх годувати. Говорити завжди легко, але ж хтось має це реалізувати. А це вже інша справа, речі такого штибу треба б було мати написаними чорним по білому. Дітц не видав жодних письмових розпоряджень, а цей клятий запит – це ж не наказ, уся відповідальність ляже на виконавців».