Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Вже все в порядку? – спитав Левінські.

– Звісно, так легко нас не здолаєш.

Левінські кивнув.

– Ми могли б десь поговорити?

Вони пішли на інший бік гори трупів. Левінські швидко роззирнувся.

– Сюди вартові ще не повернулися…

– Та тут нема дуже, що сторожити. В нас ніхто не втікає.

– Про це мені і йдеться. І вночі контролів нема?

– Практично ніколи.

– А вдень? СС часто з’являється в бараках?

– Майже ніколи, бояться вошей, дизентерії і тифу.

– А ваш блокфюрер?

– Цей приходить лише на перекличку. Решту часу ми його не цікавимо.

– Як його звати?

– Больте. Шарфюрер.

Левінські кивнув.

– Старости блоків тут, у бараках, не ночують, так? Лише старші по секції. Ваш який?

– Ти з ним говорив. Берґер. Кращого годі собі уявити.

– Це той лікар, який зараз працює в крематорії?

– Так, він. Ти добре поінформований.

– Ми цікавилися. А староста блоку?

– Гандке. Зелений. Кілька днів тому затовк одного з наших до смерті.

– Суворий?

– Ні, підлий. Але він мало про нас знає. Та й заразитися чимось теж боїться. Знає лише декількох, обличчя змінюються надто швидко. Блокфюрер знає ще менше. Контролюють усе старші по приміщенню. Можна робити все, що завгодно. Ти ж це хотів знати, так?

– Саме про це я і запитував. Ти правильно зрозумів. – Левінські здивовано дивився на червоний трикутник, пришитий до роби 509. На таке він не сподівався.

– Комуніст? – спитав він.

509 похитав головою.

– Соціал-демократ?

– Ні.

– А хто ж тоді? Кимось же ти мусиш бути.

509 підвів погляд. Шкіра довкола його очей іще була вкрита крововиливами. Через це очі здавалися світлішими, у спалахах вогню вони блищали майже прозоро, ніби не були частиною темного, розбитого обличчя.

– Просто людина, якщо тобі цього досить.

– Що?

– Проїхали, нічого.

Левінські на мить відчув себе збитим з пантелику.

– А, ідеаліст, – промовив він врешті з крихтою добродушного презирства. – Добре, твоя справа. Аби лише ми могли на вас розраховувати.

– Це ви можете. На нашу групу. Вона тут найдовше. – 509 скривив губи. – Ветерани.

– А решта?

– Вони також надійні. Мусульмани. Надійні, як покійники. Сваряться хіба за крихту їдла і за можливість померти лежачи. На зраду в них немає сили.

Левінські подивився на 509.

– Отже, на деякий час можна когось у вас сховати? І це не впаде в око? Хоч на кілька днів?

– Можна ховати, якщо він не надто товстий.

Іронії Левінські не розчув. Він підсунувся ближче.

– У нас щось висить у повітрі. У багатьох бараках змінили старших з червоних на зелених. Поговорюють про операцію «Ніч і туман». Ти знаєш, що це таке…

– Знаю, людей вивозять у табори смерті.

– Правильно. А ще говорять про масові ліквідації. Новину привезли люди з інших таборів. Нам треба вжити запобіжних заходів, організувати оборону. Есесівці просто так не відступлять. Досі ми в наших планах на вас не розраховували…

– Що, думали, ми тут дохнемо як мухи?

– Думали, але вже не думаємо. Ви нам можете стати в пригоді. Якщо в нас запахне смаженим, на деякий час ми сховаємо тут важливих людей.

– А лазарет? Це вже не безпечне місце?

Левінські підвів погляд.

– Ти й це знаєш?

– Так, уяви собі.

– Ти що, був у нашому русі?

– Це не має значення, – відказав 509. – То як зараз?

– Лазарет, – почав Левінські іншим, ніж досі, тоном, – уже не такий, як колись. У нас іще є там кілька своїх людей, але тепер жорстко контролюють.

– А як у відділі висипної гарячки і тифу?

– Він ще за нами, але цього недостатньо. Нам потрібні інші варіанти сховків. У нашому бараці це реально лише на кілька днів. Окрім того, з несподіваними нічними перевірками постійно з’являється СС.

– Я розумію, – сказав 509, – вам потрібен закуток тут, у місці, де часто все міняється і мало контролю.

– Саме так. І там, де ситуацію контролюють люди, на яких можна покластися.

– Це ми вам забезпечимо.

«Я нахвалюю Малий табір, як пекарню», – подумав 509 і сказав:

– А що саме ви взнавали про Берґера?

– Про його роботу в крематорії. В нас там нікого нема. Він би міг нас інформувати.

– Це Берґер може. У крематорії він вириває зуби і виписує свідоцтва про смерть чи щось таке. Уже два місяці там. Попереднього в’язня, який працював там лікарем, під час останньої заміни відправили разом з бригадою кочегарів у табір смерті. Потім там кілька днів працював якийсь зубник, але він помер і вони взяли Берґера.

Левінські кивнув.

– Тоді в нього є ще два-три місяці. На початок цього досить.