Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Вперед! Ви, собаки ліниві, вперед до роботи!

Росіяни його не розуміли. Дивилися на нього і намагалися второпати, що він від них хоче. Нойбауер замахнувся і вдарив одного з них у живіт. Чоловік впав і повільно зводився на ноги. Він випростався коло своєї лопати і вхопив її в руку. Нойбауер бачив його очі й руки, які вхопили лопату. Він відчув страх, наче удар ножа в шлунок, і вихопив револьвер.

– Падлюка, надумав спротив чинити?

Нойбауер вдарив його револьвером між очі. Росіянин впав і залишився лежати. Нойбауер важко дихав.

– Я б міг тебе застрелити, – сопів він. – Противиться він! Хотів підняти лопату, щоб вдарити! Застрелити! Я надто порядний, ось у чому річ. Хтось інший його б застрелив!

Він подивився на вартового, який струнко стояв поруч.

– Інший його б застрелив. Ви ж бачили, як він хотів підняти лопату.

– Так точно, пане оберштурмбаннфюрере.

– От і добре. Давайте, вилийте чайник води йому на голову.

Нойбауер поглянув на другого росіянина. Той низько схилився над лопатою і копав з порожнім обличчям. На сусідській ділянці на вітрі тріпотіла білизна і несамовито гавкав собака. Нойбауер відчув, що у нього пересохло в роті. Він пішов з городу, його руки тремтіли. «Та що ж таке? – думав він. – Страх? Та ні, я не боюся. Тільки не я! Не якогось дурного росіянина. А чого ж тоді? Що зі мною таке? Нічого, все зі мною добре. Я просто надто порядний, ось у чому річ. Вебер би, не поспішаючи, забив того типа до смерті. Дітц би пристрелив на місці. А я ні. Я занадто сентиментальний, це моя вада. Це заважає мені в усьому. Із Сельмою теж».

Машина чекала надворі. Нойбауер виструнчився:

– Альфреде, до нового будинку партії. Туди дороги вільні?

– Лише якщо поїдемо в об’їзд, довкола міста.

– Добре, їдь в об’їзд.

Машина розвернулася. Нойбауер побачив обличчя водія.

– Щось сталося, Альфреде?

– Під час бомбардування загинула моя мати.

Нойбауер зніяковіло засовався. Ще це на додачу! Сто тридцять тисяч марок, верески Сельми, а тепер іще когось потішати.

– Мої співчуття, Альфреде, – відрізав він коротко і по-військовому, аби швидко змінити тему. – Свині! Вбивці жінок і дітей!

– Ми теж їх бомбардували. – Альфред дивився на вулицю перед собою. – Перші. І я теж. У Варшаві, Роттердамі й Ковентрі. А потім мене підстрелили і комісували.

Нойбауер заскочено дивився на нього. Та що ж таке нині діється? Спершу Сельма, а тепер водій? Враження, наче все тріщить по швах.

– Це інша справа, Альфреде, – почав він, – зовсім інша. Це була стратегічна необхідність. А те, що діється тут, – неприкрите вбивство.

Альфред мовчав. Він думав про матір, про Варшаву, Роттердам і Ковентрі, про жирного німецького маршала «Люфтваффе» і різко шарпнув машину за ріг.

– Альфреде, так думати не можна. Це майже державна зрада! Зрозуміло, звичайно, у момент вашого болю, але це заборонено. Я б не хотів цього чути. Наказ є наказ, цього для нашого сумління досить. Жалість і каяття – це не по-німецьки. Хибні думки також. Фюрер добре знає, що робить. Наше завдання – слідувати за ним. Він ще помститься цим масовим вбивцям! Вдарить по них удвічі, втричі сильніше! Нашою таємною зброєю! Ми розіб’ємо їх ущент! Вже зараз ми вдень і вночі наносимо удари по Англії нашими V-1. Завдяки нашим новим винаходам ми перетворимо на попіл весь острів. Останньої миті! Й Америку теж! Вони заплатять! Подвійну, потрійну ціну! – повторив Нойбауер, відчув впевненість і майже повірив у те, що говорив.

Він витяг сигару зі шкіряного футляра і відкусив кінчик. Йому хотілося говорити далі. Він раптом відчув у цьому велику потребу, але коли побачив Альфредові стиснуті губи – замовк. «Нікому до мене немає діла, – думав він. – Кожен дбає лише про себе. Треба було поїхати у свій сад в передмісті». Кролики, м’які й пухнасті, з червоними в темряві очима. Кроликів він хотів іще хлопчиком, та батько заборонив. Тепер вони у нього є. Запах сіна, хутра і свіжого листя. Затишок хлопчачих спогадів. Забуті мрії. Іноді людина дуже самотня. Сто тридцять тисяч марок. Найбільша сума, яку він мав, коли був хлопцем, – сімдесят п’ять пфеніґів. За два дні їх украли.

Спалахувала пожежа за пожежею. Старе місто горіло, як солома. Будинки майже виключно дерев’яні. У річці відбивався вогонь, наче горіла вона сама.

Ветерани, які могли ходити, чорною купкою сиділи навпочіпки перед бараком. У червоній темряві вони бачили, що кулеметні вежі ще порожні. Небо, затягнуте м’якою сірою товщею хмар, було осяяне, як пір’я фламінго. Вогонь відбивався навіть в очах мертвих, які горою лежали за ними. Увагу 509 привернув тихий звук, як із-під землі з’явилося обличчя Левінські. 509 глибоко вдихнув і встав. Він чекав цього моменту, відколи знову міг повзати. Він міг залишитися сидіти, але хотів показати Левінські, що може ходити, що він більше не каліка.