Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

За два дні стався наступний авіаудар. Сирени завили о восьмій вечора. Незабаром полетіли перші бомби. Вони падали швидко, наче дощ, а вибухи майже не заглушали вогню зеніток. Важкий калібр доєднався наприкінці. Новий випуск меллернської газети не вийшов. Вона горіла, верстати плавилися. У чорному небі тріпотіли рулони паперу, повільно розвалювався будинок.

«Сто тисяч марок, – думав Нойбауер. – Там догорають мої сто тисяч марок. Сто тисяч марок. Я й не знав, що така купа грошей може так легко згоріти. Свині! Якби я знав, то інвестував би в якесь родовище. Хоча родовища теж горять. Бомблять і їх. Вони вже ненадійні. Кажуть, Рур лежить у руїнах. На що ще можна сподіватися? Що тепер у безпеці?»

Його уніформа була сіра від сажі. Очі червоні від диму. Нойбауерова тютюнова крамниця в будинку навпроти також лежала в руїнах. Вчора – золота жила, нині – купка попелу. Ще тридцять чи навіть сорок тисяч марок. За один вечір можна втратити силу грошей. Партія? Кожен дбає лише про себе. Страхова компанія? Якщо доведеться покрити все зруйноване за сьогоднішній вечір, вона збанкрутує. Окрім того, він застрахував усе на надто малі суми. Не на цьому треба було ощаджувати. До того ж малоймовірно, що страховка відшкодує втрати через бомбардування. Досі говорили, що виплата компенсацій почнеться після війни, після перемоги – противник усе оплатить. Та й по всьому. Чекати, мабуть, доведеться довго. Починати щось нове тепер пізно. Та й нащо? Хто знає, що горітиме завтра?

Він дивився на чорні, зруйновані стіни крамниці. «Дойче Вахт», згоріло п’ять тисяч сигар «Дойче Вахт». Чудово. Байдуже. Але ж навіщо він доніс тоді на штурмфюрера Фрайберґа? Обов’язок? Які дурниці, обов’язок! Он він горить, його обов’язок. Догорає. Разом сто тридцять тисяч марок. Ще одна така пожежа, кілька бомб у діловий центр Йозефа Блянка, кілька в його город і його власний будинок – цілком можливо, це станеться завтра, – і він знову опиниться там, звідки починав. Або й ні! Тепер він старіший, сили не ті! Раптово його накрило те, що вже давно чатувало, ховалося по кутках, злякане, гнане геть, те, що він не випускав назовні, поки його власне майно залишалося неторканим, – сумнів і страх, які досі стримував іще більший страх. І от раптом вони вирвалися з кліток і витріщились на нього, сиділи на уламках тютюнової крамниці, стрибали на руїнах будинку редакції, шкірилися, а їхні пазурі загрожували майбутньому.

Нойбауерова товста червона потилиця пашіла, він зробив непевний крок назад і на якусь мить більше нічого не бачив, він уже знав, але ще не хотів визнавати – цю війну вже не виграєш.

– Ні! – сказав він голосно. – Ні, ні… ще має… фюрер… диво… попри все… звичайно…

Він роззирнувся. Нікого не було. Навіть пожежників.

Сельма Нойбауер нарешті вмовкла. Обличчя її розпухло, французький шовковий халат був весь у сльозах, грубі руки тряслися.

– Цієї ночі вони не повернуться, – непереконливо сказав Нойбауер. – Горить усе місто. Що їм тут ще бомбардувати?

– Твій дім, твій діловий центр. Твій сад. Вони ж уціліли, га?

Нойбауер переборов свій гнів і раптовий страх, що все це ще може статися.

– Маячня! Саме задля цього вони не летітимуть.

– Інші будинки. Інші магазини, фабрики. Стоїть іще повно всього.

– Сельмо…

Вона його перебила.

– Говори що хочеш! Я перебираюся на гору! – Її обличчя знову почервоніло. – Я перебираюся до тебе в табір, навіть якщо мені доведеться ночувати з в’язнями. В місті я не залишуся! В цій щурячій пастці! Не збираюся тут пропадати! Звісно, тобі до цього немає діла, ти в безпеці. Подалі від лінії вогню! Як завжди! Вигрібати ж нам! Ти вічно такий!

Нойбауер ображено глипнув на неї.

– Я ніколи таким не був. І ти це знаєш! Подивись на свої сукні! На своє взуття! Свої халати! Все з Парижа! І хто тобі це все пристарав? Я! Твої мережива! Найкращі бельгійські мережива. Я купував їх для тебе. Твоє хутро! Хутряне покривало! Його я замовив тобі з Варшави. Поглянь у свою комору. Подивись на будинок! Я добре про тебе дбав!

– Ти дещо забув. Труну! Придбай її швиденько. Завтра вранці труни будуть недешеві. Їх і так у Німеччині вже майже не залишилось. Але ти ж можеш наказати зробити її там, нагорі, у твоєму таборі! Людей у тебе для цього повно!

– Ах, он як? Така твоя дяка! Дяка за все, чим я ризикував. Це твоя дяка!

Сельма його не слухала.

– Я не хочу згоріти! Не хочу, аби мене розірвало на кавалки! – Вона звернулася до доньки. – Фреє! Ти чуєш твого батька? Твого рідного батька?! Єдине, чого ми хочемо, – це спати вночі в його домі на горі. Більше нічого. Врятувати наше життя. А він відмовляється. Партія. Що скаже Дітц? А що каже Дітц про бомби? Чому партія нічого не робить?