Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– З двадцять другого.

– О, маєш тобі! З мого власного! Падлюка! Яка секція?

– Секція D.

– Лягти на землю!

Вестгоф не ліг. Він залишився стояти. Гандке наблизився на крок. Вестгоф побачив його обличчя і хотів було втікати. Гандке копнув його в гомілку. Як староста блоку він був вгодований і значно сильніший за будь-кого в Малому таборі. Вестгоф упав, Гандке копнув його в груди.

– Лягти, я сказав, єврейська ти наволоч!

Вестгоф розпластався на землі.

– Секція D, на вихід! – горлав Гандке.

Скелети виходили назовні. Вони вже знали, що відбуватиметься. Когось із них відлупцюють. Так ставалося завжди, варто було лише Гандке напитися.

– Це всі? – у Гандке заплітався язик.

– Черговий!

– Тут! – озвався Берґер.

Гандке витріщався на ряди в’язнів крізь імлисту пітьму. Поміж інших стояли 509 і Бухер. Агасфера не було, він залишився з вівчуром у бараці. Якби Гандке спитав, Берґер би зголосив його як мертвого. Але Гандке був п’яний, він і тверезий не точно знав в’язнів. У бараки він заходив неохоче, боявся тифу й дизентерії.

– Хто ще хоче виявити непослух? – Голос Гандке згруб. – Воши… євреї вошиві!

Ніхто не відповів.

– Струнко! Як культура… як культурні люди!

Вони стояли струнко. Гандке витріщався на них, а тоді обернувся і заходився бити ногами Вестгофа, який досі лежав на землі. Вестгоф затуляв голову руками. Гандке не вгамовувався, у вечірній тиші, окрім глухих ударів чобіт по ребрах Вестгофа, не чутно було жодних звуків. 509 відчув, що Бухер, який стояв поруч із ним, весь напружився. Він вхопив Бухера за зап’ястя й не відпускав. Бухерова рука смикалася. 509 не відпускав. Гандке отупіло бив далі. Врешті він стомився і кілька разів стрибнув Вестгофові на спину. Вестгоф не ворушився. Гандке повернувся. Його обличчя було вологе від поту.

– Євреї! – почав він. – Вас треба давити, як вошей. Ну, хто ви?

Непевним пальцем він тикнув у скелетів.

– Євреї, – відповів 509.

Гандке кивнув і кілька секунд замислено дивився на землю. А тоді обернувся й пішов до колючого дроту, який відділяв жіночі бараки. Стояв там, і чутно було, як він відсапується. Раніше він працював друкарем, а в табір потрапив через злочин на статевому ґрунті; старостою блоку став рік тому. За кілька хвилин він повернувся і, не звертаючи ні на кого уваги, важко рушив вулицею назад.

Берґер і Карел обернули Вестгофа. Він був непритомний.

– Зламав йому ребра? – спитав Бухер.

– Він бив його в голову, – відповів Карел. – Я сам бачив.

– Може, занесемо його всередину?

– Ні, – почав Берґер, – залиште, поки йому краще лежати тут, усередині надто мало місця. Вода ще є?

У них була бляшанка з водою. Берґер розщіпнув Вестгофову куртку.

– Може, варто таки занести його в барак? – спитав Бухер. – Раптом те стерво повернеться?

– Не повернеться. Він щойно випустив пару.

Лєбенталь вислизнув з-за кута барака.

– Мертвий?

– Ні, ще ні.

– Він його копав, – мовив Берґер, – зазвичай лише б’є. Напевно, цього разу випив більше шнапсу.

Лєбенталь притис руку до куртки.

– Я приніс харчі.

– Тихіше! Весь барак почує. А що приніс?

– М’ясо, – шепотів Лєбенталь, – виміняв на зуб.

– М’ясо?

– Так, багато м’яса. І хліб.

Про зайця він не говорив, то вже не пасувало до ситуації. Він дивився на темну постать на землі, коло якої колінкував Берґер.

– Може, він зможе трохи з’їсти, – почав Лєбенталь. – М’ясо варене.

Туман став густішим. Бухер стояв коло подвійного колючого дроту, який відділяв жіночі бараки.

– Рут! – пошепки кликав він. – Рут!

До паркана наблизилася тінь, він вдивлявся з усіх сил, але розгледіти постать не міг.

– Рут, – знову зашепотів він, – це ти?

– Так.

– Ти мене бачиш?

– Так.

– Я маю трохи їжі. Бачиш мою руку?

– Так, так.

– Це м’ясо. Я перекину його. Зараз.

Він взяв маленький шматочок м’яса і кинув його через обидва ряди колючого дроту. Це була половина його порції. Він чув, як м’ясо впало на тій стороні. Тінь схилилася і в пошуках обмацувала землю.

– Ліворуч, ліворуч від тебе, – шепотів Бухер. – Має лежати десь за метр від тебе. Знайшла?

– Ні.

– Ліворуч, далі за метр. Варене м’ясо. Шукай, Рут!

Тінь завмерла.

– Знайшла?

– Так.

– Добре. З’їж одразу. Смачно?

– Так. Маєш іще?

Бухер остовпів.

– Ні, свою частину я вже з’їв.

– Ти маєш іще щось! Кидай сюди!

Бухер підійшов так близько до дроту, що колючки впивалися йому в шкіру. Внутрішні дроти, які розділяли табір на частини, не були під напругою.