Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ах ти ж пройдисвіт! – люто процідив Бетке. – Злодюга, шахрай!

Лєбенталь кліпнув важкими повіками.

– Щось таке, чого немає в таборі, – незворушно продовжив він. – Наприклад, щось шовкове.

Бетке мало не задихнувся.

– Скільки? – прохрипів він.

– Сімдесят п’ять, – переконливо озвучив суму Лєбенталь, – пільгова ціна. – Спершу він розраховував на тридцять.

Бетке поглянув на нього.

– Ти розумієш, що одне моє слово може відправити тебе на шибеницю?

– Розумію. Якщо ти зможеш це довести. І яка тобі з того користь? Жодної! Тобі потрібен зуб. Тому говорімо по справі.

Бетке хвильку помовчав.

– Ніяких грошей, – врешті видав він, – харчі.

Лєбенталь не відповів.

– Заєць, – вів далі Бетке, – дохлий заєць, збив вчора. Як тобі пропозиція?

– Що за заєць? Пес чи кіт?

– Кажу тобі, заєць, сам вчора переїхав.

– Пес чи кіт?

На якийсь час вони втупилися один в одного і не відводили поглядів. Лєбенталь не кліпав.

– Пес, – здався Бетке.

– Вівчур?

– Вівчур. Середнього розміру. Десь як тер’єр. Грубий.

Лєбенталя не видав жоден м’яз. Пес – це м’ясо. Справжня удача.

– Нам ніде його готувати, – сказав урешті він, – навіть шкіру нема як зняти. В нас немає чим.

– Я можу притягти його вже без шкіри. – Бетке ставав завзятішим.

Він чудово розумів, що в питанні постачання харчів лисий бугай його легко заткне за пояс. Тому, аби конкурувати за Людвіґа, йому треба роздобути щось таке, чого не дістанеш у таборі. Майтки зі штучного шовку, подумалося йому. Це подіє, ще й йому самому справить приємність.

– Гаразд, я його тобі навіть зварю, – вимовив він урешті.

– Хм, це не вирішить всієї справи, нам ще буде потрібен ніж.

– Ніж? Нащо вам ніж?

– Бо в нас немає ножа, а м’ясо треба буде розрізати. Бугай пропонував мені…

– Добре, добре, – нетерпляче перебив Бетке, – буде тобі ніж.

Сині майтки чи фіолетові. Фіолетові таки краще. Поруч з депо є магазин, там щось таке було. Капо його відпустить. Зуб він продасть дантистові поруч.

– Гаразд, ще ніж. Але на цьому все.

Лєбенталь бачив, що йому навряд чи вдасться ще щось витягти.

– Ну і хліб, звичайно, – сказав він, – без хліба ніяк. Коли?

– Завтра ввечері. Як стемніє, за вбиральнею. І зуб принеси. Інакше…

– Тер’єр молодий?

– Звідки я знаю? Ти що, здурів? Середній. А чого питаєш?

– Бо, як немолодий, його треба довше варити.

Бетке мав такий вигляд, що здавалося, наче він хоче кинутися на Лєбенталя.

– Будуть іще якісь розпорядження? Соус із брусниці? Ікра?

– Хліб.

– А хто говорив щось про хліб?

– Бугай з кухні…

– Заткнися. Я побачу, що можна буде зробити…

Раптом Бетке почав поспішати. Хотів зворохобити Людвіґову уяву розповіддю про майтки. Якщо тому бугаєві так кортить, хай підгодовує Людвіґа. Майтки в його резерві матимуть вирішальне значення. Людвіґ марнославний. Ніж він може вкрасти. Хліб теж не проблема. Але тер’єр – це всього лише такса.

– Отже, завтра ввечері, – промовив він, – чекай за вбиральнею.

Лєбенталь вертався і ще не цілком вірив у те, як йому пощастило. У бараці скаже, що роздобув зайця. Не тому, що це був пес, таке нікого не лякало (деякі люди пробували їсти м’ясо трупів), але тому, що перебільшення – одне із задоволень від справи. Окрім того, йому дуже подобався Ломанн і він конче хотів виміняти його зуб на щось надзвичайне. Ніж він легко продасть у таборі, будуть для торгу нові гроші.

Справа була полагоджена. Вечір став туманним, табором тяглися білі коси. Лєбенталь скрадався темрявою, звареного пса і хліб ніс під курткою. Перед бараком він помітив тінь, яка, похитуючись, ішла центром вулиці. Він одразу зрозумів, що це не звичайний в’язень, звичайні так не рухаються. Наступної миті впізнав старосту 22-го блоку. Гандке йшов так, наче був на кораблі. Лєбенталь знав причину. Один із «днів Гандке» – він десь роздобув алкоголь. Пройти повз нього непоміченим уже було неможливо. Отже, сховати пса і попередити інших не вдасться. Тому Лєбенталь тихенько прослизнув за барак і сховався в його тіні.

Першим на Гандке наштовхнувся Вестгоф.

– Гей, ти! – закричав той.

Вестгоф зупинився.

– Чому досі не в бараці?

– Йду до вбиральні.

– Ти сам як параша. Давай, іди сюди!

Вестгоф підійшов ближче. У тумані обличчя Гандке він бачив нечітко.

– Як звати?

– Вестгоф.

Гандке хитався.

– Ти не Вестгоф. Ти смердюча єврейська свиня. То як звати?

– Я не єврей.

– Що? – Гандке вдарив його в обличчя. – З якого ти блоку?