Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Не мели дурниць! Читай добре! Заради Бога, Лео, читай як слід!

– Так і є, – відказав Лєбенталь, – тут так і написано, тепер я чітко все бачу.

– Перейшли Райн? Як таке можливо? Виходить, вони в Німеччині! Ну, читай далі! Читай! Читай!

Усі заговорили водночас. 509 не відчув, як трісли його губи.

– Перейшли Райн! Але як? Літаками? На кораблях? Як? На парашутах? Читай, Лео!

– Міст, – прочитав по буквах Лєбенталь, – вони перейшли через міст… міст… під тяжким німецьким обстрілом…

– Міст? – з недовірою спитав Берґер.

– Так, міст… під Ремаґеном…

– Міст, – повторив 509. – Міст через Райн? Тоді армія має – читай далі, Лео! Там має бути написано ще щось!

– Я не можу розібрати дрібний шрифт.

– Невже ніхто не має сірника? – розпачливо спитав Берґер.

– Ось, – пролунав голос із темряви, – тут іще два.

– Заходь, Лео!

Коло дверей сформувалася група.

– Цукор, – заскиглив Аммерс. – Я знаю, у вас є цукор. Я чув, дайте мою частку.

– Берґере, дай тій клятій псині цукру, – нетерпляче прошепотів 509.

– Ні. – Берґер шукав, до чого б можна було запалити сірник.

– Затуляйте вікно коцами й куртками. Лео, давай, лізь в кут, під коц!

Він запалив сірник. Лєбенталь почав читати. Якомога швидше. Це було звичне намагання применшити важливість подій. Міст не має військового значення, американці відрізані на березі висадки і під постійним масованим вогнем, на підрозділ, який не підірвав міст, чекає військовий трибунал. Сірник згас.

– Не підірвали міст… – почав 509. – Отже, вони перейшли по цілому мосту. Знаєте, що це значить?

– Американці заскочили їх зненацька?

– Це значить, – мовив Берґер так обережно, наче йому здавалося, що він снить, – що Західний вал прорвано. Прорвали західну лінію оборони! Вони прорвалися! Вони тут!

– Це мусить бути армія, а не група парашутистів. Парашутисти приземлилися б на іншому березі Райну.

– Господи, а ми нічого не знали! Ми думали, що німці досі утримують частину Франції!

– Лео, читай іще раз, – сказав 509. – Треба впевнитися. За яке число ця новина? Є там десь дата?

Берґер запалив другий сірник.

– Згасіть світло! – миттю крикнув хтось.

Лєбенталь вже читав.

– Дата? – перебив 509.

Лєбенталь гарячково шукав число.

– 11 березня 1945 року.

– 11 березня 45-го, а зараз у нас що?

Ніхто точно не знав, чи це був кінець березня, чи початок квітня. У Малому таборі вони розівчилися рахувати. Але те, що 11 березня минуло давно, вони знали точно.

– Покажіть мені, швидше, – попросив 509.

Він, незважаючи на біль, переповз у куток, де тримали ковдру. Лєбенталь дав йому місце. 509 дивився на шматок паперу і читав. Невеличке коло майже згаслого сірника освітлювало лише заголовок.

– Берґере, швидко запали цигарку!

Берґер прикурив, стоячи на колінах.

– Нащо ти сюди приліз? – спитав він 509 і запхав йому до рота цигарку. Сірник згас.

– Дай мені той аркуш, – сказав 509 до Лєбенталя.

Лєбенталь віддав. 509 склав його і сховав у сорочку. Відчував його на своїй шкірі. А тоді затягнувся.

– Ось, передай далі.

– Хто там курить? – спитав чоловік, який дав сірники.

– Дійде і ваша черга, кожному по затяжці.

– Я не хочу курити, – занив Аммерс. – Я хочу цукру.

509 поповз назад на своє ліжко. Йому допомагали Берґер і Лєбенталь.

– Берґере, – врешті зашепотів він. – Тепер ти віриш?

– Вірю.

– Та історія з містом і бомбардуванням, я таки не помилився.

– Так.

– Лео, а ти?

– І я вірю.

– Ми вийдемо звідси… ми повинні…

– Завтра поговоримо, – перервав його Берґер. – А тепер спи.

509 ліг. Йому паморочилося в голові. Він думав, що це через тютюн. Маленька червона цяточка мандрувала бараком, прикрита руками.

– Давай, – сказав Берґер, – випий іще цукрової води.

509 пив.

– Збережи інші кусники, – прошепотів він.

– Не розчиняй їх. Обміняємо на їжу. Справжня їжа важливіша.

– Там є ще цигарки? – забурмотів хтось. – Давайте їх сюди!

– Нема більше, – відповів Берґер.

– Є! У вас є ще! Сюди давайте!

– Все, що принесли, – це для тих, хто був у бункері, для 509 і Бухера.

– Маячня! Принесли для всіх. Віддавай!

– Берґере, будь напоготові, – прошепотів 509. – Візьми кийок. Лео, і ти вважай! Нам треба обміняти цигарки на харчі.

– Я пильную.

Чутно було, як ветерани збиваються докупи. Люди пробиралися в темряві, падали, кляли, билися і кричали. Ті, хто залишився на лежанках, і собі здійняли лемент і колотнечу.

Берґер почекав трохи, а тоді крикнув: