Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– СС іде!

Штовханина, лемент, стогони, а за мить усе стихло.

– Не треба нам було курити, – сказав Лєбенталь.

– То точно. Ви сховали решту цигарок?

– Вже давно.

– Могли і ту першу заощадити, але коли таке стається…

509 раптом відчув, наскільки він виснажився.

– Бухере, – спитав він, – ти теж це чув?

– Так…

Запаморочення 509 сильнішало. «Перейшли через Райн, – думав він і відчував у легенях тютюновий дим. – Нещодавно вже було таке відчуття, але коли?» – силкувався згадати він. Дим, дим, що нахабно в’їдається, мучить, від нього не сховаєшся. Нойбауер, так, дим сигари, а він лежить на вологій долівці. Здавалося, це давно минуло. На мить його пронизав страх, потім усе розплилося і з’явився інший дим, дим міста, дим, якого не спиняв колючий дріт, дим міста, дим з Райну – і раптом він наче лежить на туманному лузі, а той все хилиться і хилиться, і ось уже все стало м’яким і ніжним, його огорнула темрява, вперше зовсім не страшна.

Вбиральня була переповнена скелетами. Зібралася довга черга, з якої закликали інших швидше робити свої справи. Частина тих, хто чекав, з болю качалася по землі. Ті, хто вже не міг чекати, злякано сиділи навпочіпки під стінами і випорожнювалися. Якийсь чоловік стояв, мов лелека, на одній нозі, рукою сперся на стіну барака і з відкритим ротом тупо дивився в нікуди. Постояв і впав мертвим. Часом таке траплялося: скелети, які вже заледве повзали, раптом натужно випростувались і, постоявши з порожніми очима, падали замертво. Наче це було їхнє останнє передсмертне бажання – ще раз постояти рівно, як людина.

Лєбенталь обережно переступив через мертвий скелет і рушив до дверей. Миттю здійнявся збуджений шум, скелети вирішили, що він хоче пройти без черги. Його смикнули назад і почали бити вихудлими кулаками. При цьому ніхто не наважувався вийти з черги, назад би їх не пустили. Але вони таки повалили Лєбенталя і товкли ногами. Шкоди йому це майже не завдавало, сили в них не було.

Лєбенталь підвівся. Він не планував хитрувати, просто шукав Бетке з транспортної команди. Йому сказали, що той пішов сюди. Лєбенталь чекав коло виходу і тепер стояв досить далеко від черги. Бетке був клієнтом на Ломаннів зуб.

Він не приходив. Лєбенталь не міг зрозуміти, що б його мало привести під цю завошивлену вбиральню. Хоч тут дечим і торгували, такий бонза, як Бетке, мав для торгу зовсім інші, набагато кращі можливості. Врешті Лєбенталь втратив надію і пішов у душову. Це був менший барак, що примикав до вбиральні, з цементними ночвами, над якими проходили водогінні труби з невеличкими отворами. Довкола юрмилися в’язні, більшість хотіли напитися чи набрати з собою води у бляшанки. Щоб добре помитися, води завжди не вистачало – а ті, хто таки роздягався, постійно боялися, чи не вкрадуть їхніх речей.

Душова – місце трохи кращого чорного ринку. Якщо у вбиральні реалізовували хіба хлібні шкірки, всіляку лупину й недопалки, то душова була для дрібних капіталістів. Сюди приходили і з робочого табору.

Лєбенталь поволі проштовхувався всередину.

– Що в тебе? – спитав у нього хтось.

Лео коротко глипнув. Виявилось, це був обідраний одноокий в’язень.

– Нічого.

– У мене морква.

– Не цікавить. – У душовій Лєбенталь виглядав значно рішучішим, ніж будь-коли у 22-му бараці.

– Дурень.

– Сам такий.

Деяких торговців Лєбенталь знав. Якби він нині не сподівався провернути справу з Бетке, то поторгувався б за моркву. Йому пропонували квасну капусту, кості й кілька картоплин. Усе за пекельними цінами, але він відмовився і просувався далі. У зовнішньому кутку барака помітив молодого хлопця з жіночними рисами обличчя, здавалося, що той опинився тут випадково. Він пожадливо їв щось із консервної бляшанки, Лєбенталь бачив, що це не порожня юшка, хлопець жував. Поруч стояв вгодований, приблизно сорокарічний в’язень, він також не пасував до приміщення. Цей, безперечно, належав до табірної аристократії. Його товста лиса голова блищала, а рука повільно ковзала по спині хлопця. Хлопець був чистий і не поголений налисо, мав зачесане на проділ волосся.

Лєбенталь обернувся. Розчарований, він хотів було вертатися до продавця моркви, як раптом побачив Бетке, що продирався в кут, де стояв юнак. Лєбенталь встав на шляху, Бетке його відштовхнув і зупинився перед хлопцем.

– Ага, Людвіґу, ось де ти подівся, шльондро! Я таки знайшов тебе!

Юнак витріщився на нього і поспіхом ковтав. Мовчки.

– З тим проклятим лисим кухонним бугаєм, – їдко зауважив Бетке.