Коло них заходився Берґер. Лєбенталь приніс зупу з брукви. Вони попили води й, не приходячи до тями, знову заснули. А коли потрохи почало минати заціпеніння, 509 відчув на своїй руці щось тепле. Легкий, тремкий спогад. Десь далеко-далеко. Тепло. Він розплющив очі.
Його руку лизав вівчур.
– Води, – прошепотів 509.
Берґер мастив пообдирані суглоби йодом. Він підвів погляд, взяв бляшанку з зупою і підніс її 509 до рота.
– Ось, пий це.
509 пив.
– Що з Бухером? – натужно спитав він.
– Лежить поруч з тобою.
509 хотів питати далі.
– Він живий, – сказав Берґер. – Лежи.
Їх довелося винести на перекличку. Обох поклали на землю перед бараком, поруч із хворими, які не могли ходити самі. Вже стемніло, проте ніч була ясною.
Перекличку робив блокфюрер Больте. Він дивився на обличчя 509 і Бухера так, як дивляться на розтоптаних комах.
– Ці двоє мертві, – сказав він. – Чому вони лежать тут, серед хворих?
– Пане шарфюрере, вони не мертві.
– Поки що, – пояснив старший по блоку Гандке.
– Ну, то завтра. Вилетять через димар. Можете закластися на свої голови.
Больте швидко пішов. Мав гроші в кишені й хотів зіграти партію в карти.
– Розійтися! – кричали старости блоків. – Хто за їжею – вийти!
Ветерани обережно понесли 509 і Бухера назад. Це побачив Гандке й вишкірився.
– Ці двоє, певно, з порцеляни, га?
Ніхто не відповів. Він іще трохи постояв і також пішов.
– От свиня! – загарчав Вестгоф і сплюнув. – Проклята, брудна свиня!
На нього уважно дивився Берґер. Віднедавна табір доводив Вестгофа до шалу. Він був неспокійний, на всіх кидався, говорив сам до себе і розпочинав сварки.
– Заспокойся, – різко сказав Берґер. – Не здіймай галасу. Ми всі знаємо, що з Гандке.
Вестгоф витріщився на нього.
– Такий самий в’язень, як ми. А така свиня. Ось у чому річ…
– Це всі знають. Але є десятки ще гірших. Влада псує людей, ти б давно мав це знати. Ну, а тепер допоможи нести.
Для 509 і Бухера вони звільнили два ліжка. Задля цього шестеро осіб спали на підлозі. Один із них – хлопчина з Чехословаччини. Він допомагав їх заносити.
– Шарфюрер нічого не розуміє, – сказав він Берґерові.
– Так?
– Вони не вилетять через димар. Точно не завтра. Можна було закластися.
Берґер поглянув на нього. Маленьке обличчя було дуже серйозне. «Вилетіти через димар» – табірний вислів для смерті в крематорії.
– Послухай, Кареле, – сказав Берґер. – Із есесівцями можна закладатися лише тоді, коли впевнений, що програєш. Та навіть тоді краще не закладатися.
– Завтра вони через димар не вилетять. Не ці двоє. Онті – так. – Карел показав на трьох мусульман на підлозі.
Берґер знову подивився на нього.
– Ти правий, – сказав він.
Карел кивнув, він не пишався, але у цих справах був спеціалістом.
Наступного вечора вони вже могли говорити. Їхні обличчя були такі вихудлі, що там особливо нічому було набрякати. Обличчя синьо-чорні, але очі вільні, а губи лише потріскані.
– Не ворушіть ними, коли говорите, – сказав Берґер.
Це було неважко. За роки в таборі вони цього навчилися. Кожен, хто був тут тривалий час, вмів говорити, не ворушачи жодним м’язом.
Вже коли рознесли їжу, хтось раптом постукав у двері. На мить у всіх стиснулися серця – кожен питав себе, чи це таки прийшли за 509 і Бухером. Знову постукали, обережно, майже нечутно.
– 509! Бухере! – зашепотів Агасфер. – Вдайте, що ви мертві.
– Лео, відчини, – прошепотів 509. – Це не СС, вони приходять інакше.
Стук припинився. За кілька секунд у блідому світлі вікна з’явилася тінь і помахала рукою.
– Відчини, Лео, – повторив 509, – це один чолов’яга з робочого табору.
Лєбенталь відчинив двері, тінь ковзнула всередину.
– Левінські, – мовила вона в темряву, – Станіслав. Хто не спить?
– Усі. Сюди.
Левінські намагався намацати щось у напрямку Берґера, який говорив.
– Де? Не хочу на когось наступити.
– Стій.
Берґер підійшов до нього.
– Сюди, сідай сюди.
– Живі ті двоє?
– Живі, лежать ліворуч коло тебе.
Левінські запхав щось Берґерові в руку.
– Тут дещо.
– Що?
– Йод, аспірин, вата. Рулон марлі, а оце – перекис водню.
– Ціла аптека, – здивовано промовив Берґер. – Звідки ти все це взяв?
– Крадене. З госпіталю. Один з наших там прибирає.
– Чудово, це нам придасться.
– Тут іще цукор. Кісточками. Давайте їм з водою. Цукор корисний.
– Цукор? – почав Лєбенталь. – А звідки ж ти його взяв?
– Звідкись. Ти Лєбенталь, га? – спитав у темряву Левінські.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу