Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Спокійно, Сельмо!

– Спокійно, Сельмо! Фреє, ти чуєш? Спокійно! Струнко! Спокійно вмри! Спокійно, Сельмо, – це єдине, що він знає!

– П’ятдесят тисяч людей у такій самій ситуації, – стомлено відказав Нойбауер. – Усі…

– П’ятдесят тисяч людей мене не обходять. Якщо я здохну, п’ятдесят тисяч людей не перейматимуться. Притримай свою статистику для партійних промов.

– Боже мій…

– Бог! Де той Бог? Ви його вигнали! Навіть не згадуй Бога…

«І чого я їй не вріжу? – думав Нойбауер. – Чого я раптом так стомився? Треба було врізати! Діяти рішуче! Енергійно! Я втратив сто тридцять тисяч марок! А ця вересклива баба! Треба щось робити! Так! Рятувати! Що? Що рятувати? Куди бігти?»

Він сів у крісло. Він не знав, що це вишуканий гобеленовий фотель XVIII століття з дому графині Ламбер, для нього це було просто крісло з багатим виглядом. Тому він і купив його кілька років тому разом з іншими меблями в одного майора, який повернувся з Парижа.

– Фреє, принеси мені пляшку пива.

– А мені пляшку шампанського, Фреє! Хай вип’є, поки не злетів у повітря! Бах! Бах! Бах! Хай бахкають корки! Перемоги треба обмивати!

– Сельмо, припини…

Донька пішла на кухню. Сельма випросталась.

– Отже, так чи ні? Ми поїдемо сьогодні ввечері до тебе в табір чи ні?

Нойбауер дивився на свої чоботи. Вони були всі в попелі. У попелі від ста тридцяти тисяч марок.

– Якщо ми отак раптово це зробимо, почнуться балачки. Не тому, що заборонено, просто досі ми такого не робили. Почнуть говорити, ніби я хочу скористатися перевагами свого становища, супроти тих, хто мусить залишатися тут у місті, в долині. До того ж на горі зараз небезпечніше, ніж тут. Табір бомбардуватимуть наступним. У нас же важливе для війни виробництво.

Дещо з того було правдою, але найбільше Нойбауер противився, тому що хотів бути сам. Там, на горі, у нього було приватне життя, як він це називав. Газети, коньяк, деколи жінка, на тридцять кілограмів легша за Сельму, – хтось, хто слухав, коли він говорить, хтось, хто захоплювався ним як мислителем, чоловіком і чутливим кавалером. Невинне задоволення важливе, аби розслабитися після щоденної боротьби за існування.

– Хай говорять, що хочуть! – виголосила Сельма. – Ти маєш дбати про свою сім’ю!

– Пізніше про це поговоримо. Зараз я мушу йти на збори партії. Побачимо, що там вирішать. Можливо, вже тривають приготування для евакуації людей на села. Для всіх, які втратили свої помешкання, так точно. Але, можливо, і ви зможете…

– Ніяких можливо! Якщо я залишуся в місті, я бігатиму вулицями і кричатиму, кричатиму…

Фрея принесла пиво. Воно було тепле. Нойбауер відпив ковток, опанував себе і встав.

– Так чи ні? – спитала Сельма.

– Я повернусь, і ми поговоримо. Спершу я мушу знати розпорядження.

– Так чи ні?

Нойбауер побачив, що за спиною матері киває Фрея, даючи йому знак, аби він поки що погодився.

– Добре, гаразд, – невдоволено процідив Нойбауер.

Сельма Нойбауер відкрила рот. Напруга вийшла з неї, наче газ із надувної кульки. Вона впала на софу з меблевого гарнітуру XVIII століття. Тепер це була просто купа м’якого м’яса, яка здригалася від схлипувань:

– Я не хочу вмирати… не хочу… з усіма нашими гарними речами… тільки не зараз.

Над її розкуйовдженим волоссям із гобелена з іронічними посмішками XVIII століття весело й байдуже дивилися в нікуди пастух і пастушка.

Нойбауер розглядав її з відразою. Їй легко; вона верещала і голосила – але чи хто спитав, що відчуває він? Він мусив усе проковтнути. Бути міцним, як скеля в морі. Сто тридцять тисяч марок. А вона навіть не спитала. Він коротко промовив до Фреї:

– Пильнуй за нею, – і вийшов.

У саду за будинком стояли обидва російські полонені. Було темно, але вони ще працювали. Він так розпорядився кілька днів тому, хотів, аби вони швидко скопали одне місце. Думав посадити там тюльпани. Тюльпани і трохи петрушки, майоран, базилік та інші кухонні трави. Він любив трави в салатах і соусах. Кілька днів тому. А минула ціла вічність. Тепер він може посадити туди згорілі сигари, розплавлений газетний свинець.

Щойно побачили Нойбауера, в’язні схилилися над лопатами.

– Чого вирячились? – гаркнув він. Стримувана лють раптом вирвалася назовні.

Старший із них відповів щось російською.

– Я сказав: чого вирячився! А ти й далі витріщаєшся, більшовицька свиня! Нагло витріщаєшся! Не можеш натішитися, що приватну власність чесних громадян зруйновано?

Росіянин не відповів.