Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– А вартовими я ще займуся! Отак просто вас пропустити! Світ не знав! Ще трохи, і пускатимуть будь-кого!

Фрея обернулася:

– Черги сюди не буде.

Нойбауерові на мить перехопило дух. Що це було? Фрея? Його власна плоть і кров? Та, кого він беріг як зіницю ока? Революція! Він дивився у її спокійне обличчя. Вона не могла це мати на увазі, ні, їй ішлося про щось інше. Він засміявся.

– Це ми ще побачимо. Оці, цей етап, вони благали дозволу тут залишитись. Благали! Ридали в надії сюди потрапити! Як, гадаєш, вони виглядатимуть за два, три тижні? Зміняться до невпізнання! Ми найкращий табір у всій Німеччині. З чудовою славою! Справжній санаторій.

Перед Малим табором залишилося ще двісті осіб з етапу. Найслабші. Вони спиралися один на одного. Серед них були й Зульбахер з Розеном. Люди по блоках стояли назовні. Знали, Вебер особисто контролює розподіл. Тому 509 і Бухера Берґер послав за харчами: хотів, аби керівник табору їх не бачив, – але з кухні їх відіслали назад. Сказали, що їжу роздаватимуть після того, як закінчать з етапом. Усюди було темно, кишенькові ліхтарики мали лише Вебер і шарфюрер СС Шульте, і час до часу їх вмикали. Старости блоків рапортували.

– Решту запхайте сюди, – сказав Вебер другому старості табору.

Староста табору розподіляв людей. Контролював Шульте. Вебер повагом рушив далі.

– А чому тут значно менше людей, ніж там? – спитав він, коли опинився біля секції D 22-го барака.

Староста блоку Гандке виструнчився.

– Приміщення менше, ніж інші секції, пане штурмфюрере.

Вебер засвітив ліхтарик. Світло блукало заціпенілими обличчями. 509 і Бухер стояли в задньому ряді. Світлове коло ковзнуло по 509, засліпило його, рушило далі й повернулося.

– Тебе я знаю! Звідки?

– Я давно в таборі, пане штурмфюрере.

Промінь світла висвітив номер на грудях.

– Час здихати!

– Це один з тих, кого нещодавно брали в канцелярію, пане штурмфюрере, – відрапортував Гандке.

– Он воно що, точно. – Світло знову опустилося на номер і рушило далі. – Шульте, запам’ятайте його номер.

– Буде зроблено, – відказав шарфюрер Шульте свіжим, молодечим голосом. – Скількох запхати сюди?

– Двадцятьох, ні, тридцятьох, хай потісняться.

Шульте і староста табору рахували й записували. За олівцем Шульте з темряви спостерігали очі ветеранів. Вони не бачили, щоб він записував номер 509. Вебер його не називав, а ліхтар уже був вимкнений.

– Готово? – спитав Вебер.

– Так точно.

– Решту писанини завтра закінчить канцелярія. А тепер марш туди! І здихайте швидше! А ні – ми раді допомогти.

Широким і впевненим кроком табірною дорогою Вебер рушив назад. Шарфюрери йшли за ним. Гандке трохи потинявся без діла, а тоді верескнув:

– Хто за їжею, вийти!

– Залишайтеся тут, – прошепотів Берґер до 509 і Бухера. – Піде хтось інший, краще буде, якщо ви більше не крутитиметесь у Вебера під ногами.

– Шульте записав мій номер?

– Я не бачив.

– Ні, – сказав Лєбенталь. – Я стояв спереду і пильнував. У поспіху він про це забув.

Тридцятеро новеньких якийсь час майже нерухомо стояли у вітряній темряві.

– У бараках є місце? – врешті спитав Зульбахер.

– Води, – пролунав поруч із ним хрипкий чоловічий голос. – Води! Змилуйтеся, заради Бога, дайте нам води.

Хтось приніс піввідра води. Новенькі накинулися на нього і перекинули; їм ні з чого було пити, окрім як черпати власними долонями. Вони попадали на землю й намагалися так набрати води. Стогнали. Губи були чорні і брудні. Люди облизували долівку.

Берґер помітив, що Зульбахер і Розен не атакували відра.

– Поруч із вбиральнею є водогін, – сказав він, – вода цяпотить, але з часом для пиття можна набрати вдосталь, візьміть відро і принесіть.

Один з новеньких вишкірив зуби:

– Щоб ви тим часом зжерли нашу їжу?

– Я піду, – сказав Розен і взяв відро.

– Я теж. – Зульбахер вхопив ручку з іншого боку.

– Ти лишайся тут, – відказав Берґер. – З ним може піти Бухер, покаже, де це.

Бухер і Розен пішли.

– Я тут старший по приміщенню, – звернувся Берґер до новеньких. – Ми дотримуємось порядку, раджу і вам так робити. Інакше ви довго не протягнете.

Ніхто не відповів. Берґер не знав, чи його хтось взагалі слухав.

– У бараку є місце? – за якийсь час іще раз спитав Зульбахер.

– Ні, нам доводиться спати по черзі. Частина лишається на вулиці.

– А є щось їсти? Ми йшли цілий день і нічого не їли.

– Чергові пішли на кухню. – Берґер не сказав, що, ймовірно, новеньким нічого не дістанеться.